Не далекая дорога —
Від порога до порога,
А ви трохи потерпіте
І в сінечках підождіте.
Вже то буде по обіду,
Бо вже пиріг на стіл їде.
Павлусь Гонкий і Петрусь Тонкий бігцем поспішали до школи: вони трохи спізнились; добре знали, що учитель страх як не любить, коли хто спізниться; він сердиться, дорікає лінощами, а вони не хотіли сердити свого учителя. Та и мороз підганяв їх, не давав ловити гав по вулиці. Се було в грудні за тиждень до Різдва; на дворі було вельми холодно; звісно — зімою! Сніг під ногами рипів; вітерець щіпав за щоки, а мороз скуб за ушенята і в самий кінчик носа немов голкою колов.
Біжать дітки до школи по тротуарі, вимощеному жовтою цеглою. Се було в Київі, а в Київі усі тротуари пороблено з цегли.
Біжать дітки і ні гадки; аж ось Павлусь зупинився, нагнувся, прикрив щось долонею на тротуарі й гукнув:
— Цур, моє! — і підвівшись, держав щось у стиснутому кулаці.
— Що таке? Що? Покажи! — озвався Петрусь.
— Не покажу… спершу скажи: нехай буде моє, цур не ділиться… моє?
— Та що ж там таке?
— Скажи: цур, не ділиться, так покажу!
— Ні, не скажу!
— А я не покажу.
— А я відніму.
