— А я в кишеню сховаю.
— А я і в кишені знайду.
Петрусь вхопив товариша за руку.
— Геть! відчепись! Чого ти лізеш! — скрикнув Павлусь.
— Чого ти боїшся! Думаєш, я справді відніматиму… я тільки так, я шуткома… тільки подивлюся, що там.
— Що? звісно що! знахідка!
— Та яка?
— Яку Бог послав: двадцять копійок.
— Неправда — покажи!
— А не вирвеш з рук?
— Та ні!
— Забожись!
— Гріх божиться!
— Не забожишся, — не покажу… хіба, коли хоч, здалеку.
— Ну, добре, нехай і здалеку… показуй!
Павлусь відійшов наперед кілька ступнів, розчепив кулак і, простягши руку, промовив:
— Дивись! А що? брешу?
— Справді двадцять копійок!- — промовив Петрусь, глянувши на Павлусеву долоню, де лежала срібна монета. Павлусь швидше сховав її в кишеню і промовив:
— Ну, побіжім, а то спізнимося; учитель сваритиметься.
Побігли.
— Слухай, Павлусю! — озвався Петрусь. — Що ти зробиш з тими грішми?
— Не скажу! Може проїм, — яблук куплю, може оріхів, може в цирк піду… побачу ще.
— Так не можна, — промовив трохи понуро Петрусь незадоволеним голосом і аж спинився трохи.
— Чому се так, — не можна? — запитався, дивуючись Павлусь.
— Тому, що вкупі йшли, вкупі знайшли, — значить, треба вкупі й спожити.
— Е, ні! ні! — змагався Павлусь: — я сам знайшов, — ти й не бачив! ти й не знав би був коли б я не похвалився… Я казав: цур, не ділиться, а ти на те нічого!
