Брат ворота відчиняє,
До милої промовляє:
„Сховай мила, хліб із стола, —
Іде в гості сестра моя“.
Тяжко вразили сестру слова такі: перше так любо говорив з нею брат, а тепер і шматка хліба для неї жалує.
Сестра сеє та й почула,
Назад коні обернула,
та й каже до брата:
„Ой стій, брате, не лякайся,
З хлібом сілю не ховайся.
Ой я дома обідала, —
Аби тебе одвідала.
Тебе, брате, й твоїх діток,
Щоби знали своїх тіток!
Ой я, брате, хліба заготую,
Та приїдь до мене — тебе нагодую“.
І поїхала сестра назад до дому, та вже не така, як сюди їхала; сподівалась вона рідної ласки та любови, а прийняла тяжку образу.
Гірко заплакала вона, виплакала у сльозах своє горе і наче легше їй стало стало. Добре серце забуло кривду і знов запанувала в нім щира та тепла любов до брата.
— Най йому Бог простить, — говорила вона, — а я йому щиро прощаю. Він же брат мій рідний, любий брат мій!
Приїхала вона до дому. Діти висипали до неї на зустріч і обсіли її кругом на возі.
Коли виїзжала з дому, то говорила їм, що їде до їх рідного дядечка, що дядечко той такий добрий, та так любить їх, так любить…
— Що дядечко? — питали діти. — Добрий він, мамо?
— Добрий, дітоньки, добрий…
— І тітка добра?
