То тоді цап до барана:
— Е, щоб нам трьом та цапа й барана бояться? Ось ходім, ми їх поїмо!
Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли, та й на дуба зібрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміліший, — ізліз аж на верха, баран несміливий, — так нижче.
— От, лягай, — кажуть вовки ковтуноватому вовкові, — ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.
Як ліг вовк до гори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дріжить; як упаде, та на вовка. Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схватились, так аж пил по дорозі закурився.
Ой не знала господиня, як на світі жити,
Та й найняла ведмедика за плугом ходити,
А вовчика сіренького волики гонить,
А зайчика-Степанчика та перед водить,
А лисичку-Горпиночку обідать варить.
Догожала робітникам, — першому ведмедю
Не жаліла — поступила да горщичок меду,
А вовчику сіренькому — тому барана́,
А зайчику куценькому — тому качана,
А лисичці-Горпиночці — курка печена.
Так годила-догожала, що було лиш сили,
Щоби тії робітнички та добре робили,
Але спілка робітнича вдалась вередлива,
Натворила господині усякого дива.
Як розсердивсь ведмедичок, плужок поламав,
А вовчичок сіресенький воли розігнав,
А зайчичок-Степанчичок добре догадався, —
У зелену пшениченьку він геть заховався,
А лисичка-Горпиночка — у зелений гай.
