Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули.
Пошили вони собі торбу та й пішли.
Ідуть та ідуть. Посеред поля лежить вовча голова.
От баран дужий, та несміливий, а цап сміливий, та недужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий.
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий.
Узяли вдвох і кинули в торбу.
Ідуть та ідуть, коли горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не ззіли.
Приходять туди, аж то вовки кашу варять.
А, здорові! здорові!.. Ще каша не кипить, — мнясо буде з вас…
Ох, там баран злякався, а цап давно вже злякавсь. Цап і роздумавсь:
— А подай лишень, баране, отую вовчу голову!
От баран і приніс.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап.
Баран знов цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
От тут уже вовки злякались, стали вони думати-гадати, як би відціля драла дати „бо це, кажуть, такі молодці, що з їми й голови позбудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають“.
От один вовк починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить — піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: „Хай вам аби-що з вашою компанією!“ Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:
— От, — каже, — пішов та й сидить, нічим кашу долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів, сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену.
Як побіг, так і той рад, що втік.
