— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братік та кабан-іклан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Якого вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!
— Де ми тебе пустимо, коли й так тісно?
— Та якось будемо.
— Та вже йди, тільки з краєчку.
Уліз і той — семеро стало, та так же тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся — нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить — лежить рукавичка та й ворушиться. Собачка тоді: „Гав-гав-гав!“
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички, — та усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.
Був собі дід та баба. От одного дня дід і каже: — Спечи мені, старенька, хлібця!
А баба каже: — Не спечу, бо нема борошна!
— Та, — каже дід, — піди в комору, повигрібай у засікові, повимітай з бодні, то й знайдеться трохи!
Пішла баба з віником, повигрібала, повимітала, і справді! — знайшлося трохи борошенця. Щоб розчинити хліб — мало, а спекти коржика — можна. Взяла баба, влила в те борошенце трошки води, вбила з пару яєчок, замісила, виробила коржика, запалила в печі й спекла.
Вийняла з печі, так не можна їсти, — дуже гарячий коржик. Положила баба на вікно, щоб прохолов.
Дід уже так дожидає! — Оце, — каже, — розломимо по половинці; одна буде мені, а друга тобі, — та й іззімо.
А коржик слухає та й дума: