Бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі вислати до ведмедя посланців і сказати йому:
— Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного ззіси, а десятьох зо злоств роздереш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо що-дня присилати одного зпоміж нас, щоб ти його ззів.
Вислухав ведмідь тої мови та й каже:
— Добре! Але памятайте собі, як мене хоч одного дня одурите, то я вас усіх пороздераю!
Від того дня почали звірі день поза день посилати ведмедеві одного зпоміж себе. Почали кидати день у день жереб: на кого впав, той мусив іти до ведмедя і датися йому ззісти.
Одного дня випав жереб на зайця. Перелякався бідний заєць так, що не суди Боже, та що було робити. Ходили другі, мусить і він. І не змагався, тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю свою сімю скликав, поки попрощалися та наплакалися та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу. Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові на здогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози втирає та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед ліса криниця камяна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселів і аж підскочив із радости. В його голові зявилася щаслива думка, як би йому й самому від смерти врятуватися і всіх звірів вибавити від сього лютого та безрозумного ведмедя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а що духу біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.
Було вже над вечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли то звірі пришлють йому когось на
