ти в такий день лишишся без обіду, — та де тобі, ані слухати не хоче. „Я тут пан, — кричить, — і я один маю до вас право, і ніхто мені тут не сміє втручуватися“. І взяв нас усіх чотирьох до свойого за̀мку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй! чи ми винні тому, що ти сьогодня з голоду намлівся, і що тобі далі робити.
Почувши се, ведмідь аж увесь наїжився. Вся його злість обернулася на того нового супірника, що так несподівано став йому на дорозі.
— Се що за якийсь непотріб непотрібний посмів сюди вдертися? — ревів він, дряпаючи землю пазурами. — Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!
— Вельможний пане! — мовив заєць, — се дуже могучий пан, страшний такий…
— Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий.
— Вельможний пане, але він жиє в камянім за̀мку…
— Е, що там мені його за̀мок! Веди мене до нього, вже я його досягну, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева.
Попровадив заєць ведмедя до криниці та й каже:
— Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свойого за̀мку.
— Де він? Де він? — кричав ведмідь, оглядаючися навкруги і не бачучи нічого.
— Ходи сюди і заглянь ось тут! — мовив заєць і підвів ведмедя до криниці. Став ведмідь над цямриною, глянув у низ, аж там справді ведмідь.
— Бачиш свого ворога, — мовив заєць, — як заглядає із свойго укріплення.
— Я не я буду, коли його звідти не достану! — мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла вниз у криницю! А з криниці як не відібється його голос ще вдвоє сильнійше, мов з величезної труби!
