Івась не добіг таки до воза, зачепився за ломаку і впав.
Тато його підняв і посадив коло себе. — А сцо у тебе у толбі? — питав Івась у тата.
— Хліб.
— А де ти його взяв?
Тато сміявся:
— А там біг у полі зайчик і ніс кулидочку хліба. Я зайчика за вуха — та й одняв хліб.
Малий Івась дивився на тата, роззявивши ротика, а старшиї осміхались.
Тато розвязав торбу, дістав хліб. поділив його дітям, і вони їли та смакували його, як пряник. А тато гладив Івася по голові та й приказував:
— Їж, їж, Івасю! Правда, смашний хліб від зайчика?
Був собі дід Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби дочечка Мінка, а в дочки собачка Хвінка, а в собачки товаришка киця Варварка, а в киці годованка мишка Сіроманка.
Раз весною взяв дід рискаль та мотику, скопав у городі грядку велику, гноєм трохи попринадив, грабельками підгромадив, зробив пальцем дірку та й посадив ріпку.
Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Що-день ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку підливав, їй до життя охоти додавав.
Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка була, потому як кулак, потому як буряк, потому як два, а на кінці стала така, як дідова голова.
Тішиться дід, аж не знає, де стати. “Час, — каже, — нашу ріпку рвати!“ Пішов він у город — гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб; тягне руками, уперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх; мучився-потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
