вішем глядів на сю гарну картину і потирав бороду; на його лици видко було пригнобленнє.
„Но, щож там, Гевішем“ — відізвався ґраф — що сталося? Бо виджу, що щось зайшло. Чи можу знати, що?“
Старий правник відвернувся, тер дальше бороду, що було в нього знаком неспокою.
„Злі маю вісти“ — сказав у кінци — „дуже злі, майльорде; найгірші, які можуть бути і прикро мені дуже, що мушу переказувати їх“.
Ґраф прочував уже щось недобре з вигляду правника і наперед був роздразнений, усе нетерпеливило його.
„Щож так глядиш на сього хлопця, Гевішем?“ — закликав гнівно. — „Цілий вечер споглядаєш на нього так дивно. — Що то має значити? Дійсно, ти виглядаєш нині на вістуна злих новин. Але щож сі новини можуть мати спільного з льордом наслідником?“
„Не думаю надуживати терпеливости Вашої Достойности“ — сказав пан Гевішем; — „мої вісти дотикаються як раз льорда наслідника; а коли вони правдиві, то се не льорд наслідник спить тут перед нами, лише синок капітана Ереля, що не має ніякого права до сього титулу, ані наслідства. Бо правдивим льордом Фонтлєрой був би син пана Бевіса, старшого брата капітана, а другого з ряду сина Вашої Достойности. Я бачив його в Льондоні, де жиє з матірю в гостинниці.
Ґраф хватив за поруче фотеля обома руками, смертельна блідість покрила його лице, на висках виступили набренілі, сиві жили, в очах пробивався острах.
