Перейти до вмісту

Сторінка:Бернет Ф. Малий льорд (1923).djvu/157

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 156 —

Правник замовк і стрясся з видимим несмаком на саму згадку сеї жінки. Тимчасом на чолі ґрафа чимраз більше набирали жили, здавалося, що туй туй потріскають, а краплі поту спливали з чола; обтер їх хусткою. Вираз горечи чимраз більше викривляв його лице.

„А я не хотів бачити тамтої матери сеї дитини!“ — скрикнув вказуючи Седрика.  „Я не приняв її до дому, не признав за синову. Тамта вміє підписатися… О, як тяжко я покараний!“

Зірвався з фотелю і неспокійно ходив по кімнаті. З уст виривалися йому невиразні слова. Був він немов старе дерево в лісі, що ним буря потрясає, так страшний гнів метав ним, відбираючи майже притомність. Але завважав пан Гевішем, що при всій скажености, що опанувала його, здержував її вибухи, щоби не збудити сплячого хлопчика.

Щораз нові питання ставляв правникови, хотів знати кожду подробицю про сю жінку, про докази, які мала, а рівночасно безупинно ходив по кімнаті, як хиже звіря в клітці. В кінци станув побіч канапи, на якій спав Седрик.

„Наколиб мені був хто сказав, що я привяжуся до дитини“ — говорив півголосом, повний здержуваного зворушення — „ніколиб я не був повірив йому. Яж сього хлопця люблю і він мене любить. Люди бояться мене, а він від самого початку зблизився до мене без найменшого страху. Державці ненавидять мене, а його вже нині люблять. Він достойнійший сього становища, як я, приніс би честь старому родови“.

Схилився і довшу хвилю приглядався сплячій дитині. Сиві брови його були зморщені, але лице мало вже лагідний вираз. Осторожно відгор-