речив йому ніколи. Тому оба стали сердечними приятелями. І коли хлопчина ненадійно відїхав до Анґлії, щоби заняти там високе становище льорда наслідника, пан Гобз не міг собі дати ради без нього. В життю доброго чоловіка повстала велика пустка.
Не від разу відчув се так сильно. Спершу пан Гобз не здавав собі добре справи з того, що сталося: не міг увірити, що Седрик виїхав і не верне. Се видавалося йому неможливе. Він уявляв собі, що коли не нині, то завтра скрипнуть двері і на порозі стане хлопчик у червоних панчішках і закличе весело:
„Як ся маєте, пане Гобз? А що нового в ґазетах?“
Але дні минали й чарівна ява не показувалася; тому пан Гобз ставав чимраз сумнійший. Навіть читаннє часописий не справляло йому такої приємности; не мав із ким розмовляти про те, що вичитав. Клав звичайно на колінах великий, задрукований аркуш і жалісно споглядав на високе крісло, де сідав Седрик. Се крісло носило на собі сліди малих ніжок і дивно болісне вражіннє робило на нім. Підчас політичних розмов, що велися при читанню часописий, мав будучий ґраф Дорінкорт звичай, спільний усім дітям, чи вони ґрафські, чи инші, що в хвилях найбільшого захоплення висловляв се захопленнє ногами, а не маючи змоги дістати до землі, ударяв запятками о крісло. Оглянувши ті сліди, витягав купець із кишені гарний, золотий годинник, отвирав коверту і відчитував кількакратно напись: „На памятку свому найліпшому приятелеви жертвує льорд Фонтлєрой“.
Відтак замикав годинник, вкладав знов до кишені, вставав і проходився поміж бочівками
