Перейти до вмісту

Сторінка:Бернет Ф. Малий льорд (1923).djvu/174

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 173 —

все. Хлопчик слухав уважно, положив обі руки на колінах діда, а личко його стало незвичайно поважне, навіть сумне. Коли ґраф скінчив, відізвався дрожачим по трохи голосом, з тиха зітхнувши:

„Так мені се дивне… таке дивне… не знаю… що думати!“

Ґраф мовчки глядів на нього. Йому також було дивно, дізнавав незнаного почування; щось стискало йому серце, стискало болісно і чимраз більше на вид хмарки, що в сій хвилі покрила лице дитини, се личко принадне, доси завсігди так веселе й погідне.

„Чи ся пані забере зараз Любунці вілю й повозик, що дідуньо подарував їй?“ — спитав неспокійно Седрик.

„Ні, ні,“ — відповів ґраф із великою рішучістю — „ніхто нічого не відбере їй“.

„Аа!“ — закликав хлопчик, мовби великий тягар упав йому з душі. По хвилі підніс очи на старця, повні зворушення і замрачені слезами:

„Чи той другий хлопчик буде тепер тут мешкати?“ — спитав дрожачим і стишеним голосом — „і буде дідуневим хлопчиком? 

„Сохрани Господи!“ — крикнув ґраф так сильно, що Седрик задрожав цілий.

„А я думав… я думав“ — і підскочив весело, обняв руками долоню старця і поглядаючи йому в очи, говорив дальше: — „То я тут буду мешкати і буду дідуневим хлопчиком, а дідуньо буде мене так любити, як вперед, хоч я вже ані льорд, ані ґраф?“

І личко його розясніло. Ґраф мірив його якийсь час зором від стіп до голови; брови його стягнулися, а очи незвичайно блестіли.