стидавбися в неї служити, хочби й золотом обсипувала його. І хлопець до неї подібний, ані вмився до тамтого. А старий ґраф, хоч який він злісник, без серця, так привязався до внука, що попав у розпуку. Що з сього вийде, один Бог знає; я мало не зімліла, коли прибігла Гануся й зачала те все розповідати“.
В самім замку була ще більша метушня, ніж в околици. В бібліотеці нараджувався ґраф безнастанно з паном Гевішемом, а в челядній розговорювала про те вся служба. І в стайнях ні про що лише не говорили; робота йшла недбало, конюхи й візники мали тепер що инше в голові. Вількінс був незвичайно пригноблений. Ходив іще стараннійше коло малого куцика і сіделце чистив пильно, але серце стискалося йому на гадку, що те все буде може незабаром належати до кого иншого.
„Ні, ні“ — говорив жалісно до візника, „такого здібного панича нема другого на світі. Чиж то я мало вже вчив їх верхом їздити, але такого не бачив. Сидить на кони, немов приріс до нього, а добрий, а чемний; що то за серце! Ніколи не забуду, як посадив на куцика каліку Івася. З таким паничем мило чоловікови їздити, бо то всі люди в цілій околици пропадають за ним“.
Серед сеї загальної метушні одна лише особа не показувала майже ніякого неспокою, а сею особою був малий льорд, що то незабаром мав утратити і титул льорда і становище наслідника. Коли довідався про те, з початку було йому се прикре, але в серці не зродилося ніяке неблагородне почуваннє. Сам ґраф розповів йому про
