зявилася ненадійно на видівні і представила сина, як законного дідича титулу й майна. Сі важні й дивні події були тепер предметом розмов у столиці і на провінції.
Рівночасно розійшлася поголоска, що ґраф не хотів сеї зміни признати, що не довіряв удові старшого сина і справу мав рішати суд. Але сього, що діялося в найблизшім сусідстві замку, в сумежних селах, того жадне перо описати не в силі. На торгах, по місточках збиралися гуртки людий і розважали права обох наслідників.
Нікого однак не обходила так ся справа, як державців. Їх жінки зі всіх усюдів зносили ріжні вісти, одна повторяла другій, що сей і той сказав, які надії, чи побоюваня крила незнана будучність. Чули про гнів ґрафа і про його постанову, що не допустить до спадщини сина жінки, яку зненавидів від першого погляду. А вжеж найліпші і найпевнійші вісти мала, як звичайно, міс Діблєт, властителька крамику. Її близькі зносини з замком давали їй нагоду розсуджувати кожду подробицю і уможливляли виведеннє на денне світло богато обставин, зовсім незвісних иншим, менше упривилейованим особам.
Тому не дивота, що в крамику завсігди було повно, розмова ані на хвилину не вгавала.
„Як що маю отверто висловити свій погляд, ласкаве панство" — говорила міс Діблєт до покупців, зібраних у склепику, — „то скажу, що се справедлива кара Божа для ґрафа, що так негідно обійшовся з тою молодою вдовою, що їй видер дитину; тепер має за своє. Ся друга неподібна зовсім до тамтої. Хоч гордо поглядає чорними очима, не виглядає зовім на паню. Тома каже, що
