і знаю також…“ — тут задержалася хвильку і піднесла зір на старця — „і знаю, що Седрик любить свого дідуня“.
„А чи був би мене любив“ — спитав ґраф із легким дрожаннєм у голосі, — „наколи би знав, чому його мати не допущена до замку?“
„Здається, що ні“ — щиро відповіла пані Ерель — „і тому не допустила я до сього, щоби знав об тім“.
„А однак мало є жінок, що здужали би мовчати в такім разі“ — сказав ґраф живо. Встав з крісла і ходив великими кроками по кімнаті, шарпаючи нервово сивий вус.
„Так, він мене любить“ — говорив мов сам до себе, — „любить мене і я його люблю. Ніколи я не любив нікого, а його полюбив так сильно; я сам не припускав, щоб міг так до кого привязатися. Від разу, з першого дня взяв мене за серце. Я був немічний старець, втомленний довгим життєм, а він погодив мене з ним, дав мені ціль життя. Я горджуся сим хлопцем і мене наповняла щастєм гадка, що він займе колись високе становище в краю, бо гідний сього“.
Станув перед панею Ерель, що також встала.
„Я нещасливий!“ — сказав — „я дуже нещасливий“.
І видно було по нім, що чувся нещасливий. Не міг запанувати над собою, не мав сили стримати дрожаннє голосу та неспокійні рухи. Заломив руки, в понурих очах блестіли слези.
„Нещастє привело мене до тебе, пані“ — говорив дальше; — „скажу отверто, я ненавидів тебе, завидував тобі любови сеї дитини. Останні події змінили се вороже успосібленнє. Коли дивлюся на вороже нужденне сотворіннє, що буцім то має бу-