ставляє пишний маґнатський замок в Анґлії, а друга — се фотоґрафія гарної пані, синової ґрафа, властителя замку. Гарна жінка, нема що казати, хоч не виглядає на велику паню; риси лиця прості, без виразу, але волосє прегарне. Довідаєшся при тім, мій приятелю Діку, що діється в маґнатських сферах Анґлії, хоч не думаю, щоби дуже займали тебе справи таких знаменитих осіб, як ґраф Дорінкорт, або лєді Фонтлєрой; та прочитай собі таки. — Але що тобі сталося, що се?
Зачудованнє правника спричинив несподіваний оклик Діка, що поглянувши на подану йому часопись, побачив на перший стороні портрет жінки з надписом: „Лєді Фонтлєрой, мати одного з претендентів до наслідства. Була се жінка молода, досить гарна, мала великі, чорні очи, велике волосє, сплетене в довгу косу, уложену довкола голови.
„Но, но!“ — закликав Дік, отямившися з зачудовання — „знаю я добре сю велику паню, ще ліпше знаю, як пана“.
Адвокат засміявся.
„А при якій же то нагоді поробив ти такі знакомства?“ — спитав; — „чи на двірських приняттях у Льондоні, чи в Парижи підчас весняних перегонів?“
Дік не відповів нічого на сі насмішки, а може й не чув їх, так був занятий своїми думками; поскладав щітки та инші прибори до шуфляди, де звичайно ховав їх на ніч, але видно було, що має якусь важну справу до полагоди й мусить зараз відійти.
„Ой, знаю я сю пташку, знаю, як свою кишеню. Побачимо, що пан Гобз на се скаже“ —
