„А я зі своєї сторони впевняю вас“ — сказав поважно пан Гобз по скінченню оповідання — „що не стратите часу на дармо. Обчислите совісно, кілько годин присвятили на розмотаннє сеї запутанини, а я заплачу належитість. Моє імя: Сіляс Гобз, властитель корінного склепу, на розі Блянкостріт“.
„Охотно візьмуся до сього“ — відповів молодий правник. — „Ся справа, наколиб я міг її лише розяснити, може мати для мене провелике значіннє, може вплинути на цілу мою будучність і здобути мені славу. На кождий випадок, не страчу нічого, коли постараюся вияснити, котрий з обох претендентів має дійсно право за собою. З часописий знаю, що повстали сумніви на точці віку сеї другої дитини; мати запуталася в зізнаннях і се збудило підзір. Мусимо як найшвидше повідомити про се ґрафа, або його адвоката, а також повідомити брата Діка“.
Заки сонце зайшло, вислано два поручені письма в дві противні сторони світа. Одно з них, адресоване до пана Гевішема в Льондоні, дісталося на почтовий пароплав, що плив до Европи, друге, що адресоване було до Бена Тіптона, забрав зелізничий поїзд, що їхав до Каліфорнії. І хоч оба приятелі цілий день були заняті лише малим льордом і його справою, неменше займалися ним і ввесь вечір у склепі пана Гобза, а розмова їх протяглася аж ген по за північ.
Дивна річ, як багато важних подій може наступити по собі в короткім часі! Одна хвиля ви-
