„Чи пізнаєте сю паню?“ — спитав пан Гевішем, що бистро приглядався їм.
„Так“ — відповів Бен Тіптон. — „Я пізнав її, а й вона певно також пізнала мене“.
Сказавши се підійшов звільна до вікна і споглядав на улицю; хотів, здається, відвернути зір від особи, якої вид не справляв йому ніякої приємности. Сповнив обовязок, пізнав її, і не бачив потреби довше придивлятися їй. Жінка пізнала, що все страчене, її огорнула злість, уже не гамувалася, кидалася мов непритомна в безсильнім гніву і скажености, викидаючи з себе потоки зневажливих слів. Дік памятав добре такі напади, яких нераз був свідком у домі брата, що стояв тепер непорушно при вікні, не бажаючи ані видіти, ані слухати того, що діялося. Коли крик утихомирився, підійшов Бен до пана Гевішема і сказав спокійно й поважно:
„Можу присягнути перед Богом і перед кождим судом, що пізнав сю жінку, що вона була моєю жінкою, але не маючи змоги витримати з нею, розійшовся та зовсім стратив її з очий. Отець її є чесним чоловіком, жиє ще; але зазнав багато журби через сю негідну доньку. Він також пізнав би її і ствердив би правду моїх слів“.
По хвилі мовчанки відізвався до жінки; говорив, не дивлячися на неї.
„Що ти зробила з моєю дитиною? Де вона? Віддай мені мого сина, заберу його з собою, бо щож би з ним сталося під опікою такої матери?
Заки ще скінчив, отворилися двері сусідної кімнати і виглянула з них голова дитини, що певно підслухувала там. Се дитя не було ані гарне, ані принадне, але мало вираз лиця добродушний і щирий, подібно як отець.
