щасливу будучність, бо чиж під впливом тих обох солодких істот міг би зістати давним самолюбом, байдужним на нещастє й нужду?
О! що за юрби пересуваються алєями ильм, розсипаються по цвітастих муравах та наметах! Усі сусідні панове прибули також із родинами, побажати ґрафови щасливого закінчення справи й пізнати паню Ерель, про яку стілько доброго чули. Прибула й лєді Льорідель і міс Вівіян. Старенька пані відчуває щось у роді тріумфу, але не глузує з брата, а сердечно тішиться його наверненнєм.
Як лише Седрик побачив міс Вівіяну, підбіг і простяг обі руки до неї. Вона обіймила його і сердечно уцілувала, як би молодшого, коханого братчика.
„О, мій дорогий, малий льорде“ — говорила — „як же сердечно тішуся, що все так щасливо скінчилося. Ми вже лякалися… О, яке се щастє!“
Обійшли обоє цілий парк, бо Седрик хотів показати їй приготовання до ілюмінації. Представив їй також своїх приятелів із Ню-Йорку, корінного купця й Діка, що їх уже знала з оповідання.
„Міс Вівіян“ — сказав хлопчик — „се пан Гобз, мій найдавнійший приятель, а се мій другий приятель Дік. Я говорив уже їм, що пані така прегарна, і що побачать паню в день моїх уродин“.
Міс Вівіяна подала приязно руку, купцеви й Дікови, розмовляла з ними про їх подорож та Америку, й питала, чи Анґлія подобається їм. Седдрик був щасливий, що гарна панна очаровує обох його приятелів, як і його самого чарувала.
„Дуже гарна й мила панночка, а яка ввічлива“ — говорив Дік до купця — „я ніколи не видів гарнійшої і милійшої в цілім Ню-Йорку“.