підскакував до гори! Аж тут, коли ми переходили улицею в поперек, мяч випав мені з руки і покотився далеко між повози. Я розплакався; бо то було вже дуже давно тому і я був ще дітваком. Дік чистив тоді чоботи якомусь панови, побачив мою пригоду і закликав: „Прошу почекати“, а як лише скінчив свою роботу, скочив жваво, не зважав на повози, миттю підніс мяч, обтер своєю курткою і подав мені, кажучи: „Маєш, добродію“. Мама подякувала йому красненько, я також. І від сеї пори, кілько разів переходимо через площу, стаємо коло Діка, розмовляємо з ним, питаємо, як йому ведеться. Перед кількома днями сказав, що інтерес не йде“.
„І щож би ти хотів зробити для нього, мільорде?“ — спитав пан Гевішем усміхаючись знов.
„Я купив би йому столик, кілька стільчиків, ціле уладженнє таке, як має сей старий чоловік, що чистить чоботи прохожим по другій стороні площі. Може ви не завважали його? Він має навіть великий, червоний парасоль, що ним закриває цілий столик і себе, як дощ падає, або підчас великої спеки. Се дуже вигідно. І ще купив би йому нові щітки й нове убраннє, як би він тим тішився! Дік добряга, вчера як раз говорив до мене: Коби то мені хто позичив кілька долярів, урядив би ся я інакше і зараз інтерес пішов би ліпше“.
Седрик довго ще оповідав про свого приятеля Діка, певний, що се дуже займає старого правника. І дійсно, пан Гевішем слухав із великим заняттєм, хоч по правді мало обходила його історія хлопця, що чистить чоботи, або старої перекупки, що продає яблока. Однак солодко було йому слухати милого щебету хлопчика, що думав лише про инших, забуваючи зовсім на себе.
