„А…а… то чому?“ — спитав правник.
„О, се тому, що за гроші можна купити стілько гарних річий“ — говорив хлопчик без загикнення — приміром, ся перекупка, що то продає яблока… Коли б я був дуже богатий, то купив би їй зараз закриту крамницю з зелізною печею на зиму, а в дощеві, зимні дні давав би їй по долярі, щоби могла лишитися дома і не виходити з тими яблоками. Я купив би їй також грубу, теплу хустку, а може би не ломило її так у костях. Бо то мусить бути страшне таке ломаннє. Вона каже, що то від зимна. Коли б окрутилася теплою хусткою, може б устало се ломаннє“.
„Певно, певно,“ — сказав усміхаючись правник — „але чиж лише се можна за гроші купити?“
„О, я знаю, що за гроші всього дістане. І коли б я мав богато, богато грошей, то накупив би безліч гарних річий для Любунці: золотий наперсток, перстень із брилянтом, віяльце зі слоневої кости, ще купив би їй повіз і коні, щоби не ходила пішки і не чекала на трамваї. Коли би Любунця хотіла, то накупив би їй чудових, шовкових суконь: рожевих, синіх з дорогими кружевами. Щож, коли вона любить лише чорні, гладкі… Але вже знаю! Я завів би її до склепів, нехай би сама вибирала, що хотіла би. А також і для Діка купив би що“.
„Дік? Щож то за Дік?“ — питав правник чимраз більше зачудований.
„То хлопець, що чистить чоботи прохожим. Він се пишно робить, бо має велику вправу. Сидить уже он там на розі площі. Я знаю його від непамятних часів. Одного разу, а був я тоді ще малий, вийшов я з Любунцею на прохід. А як раз сього дня дістав я чудовий, гарний мяч: так високо
