А що то за велич! Їдемо й їдемо і ще не видно замку.“
„Від замкової брами до брами парку є чотири кільометри“ — відповів пан Гевішем.
Що хвилі стрічали нові дива, але ніщо так не очарувало Седрика, як стадо освоєних оленів.
Гарні сі звірята лежали на траві, туркіт повоза зовсім не сполошив їх, піднесли лише головки, прикрашені гарними рогами і гляділи на гостий. Хлопчик, що до сеї пори лише в звіринці бачив оленів, спитав:
„Чи вони тут жиють?“
„Так“ — відповів правник. — „Вони належать до ґрафа так, як і сей цілий парк.“
В кінці побачили замок. Могутні, сірі мури старинної будівлі виглядали величаво, наїжені баштами, вежами, стрільницями; останні проміні заходячого сонця відбивалися в численних вікнах, кидаючи огнисті блески. Дикий виноград й инші пнучі ростини покривали мури. Перед головним вїздом займали великий простір зільники, засаджені пишними цвітами.
„Як тут чудово! Як чудово!“ — повторяв Седрик, із захопленнєм розглядаючися по всіх усюдах. — „Ніколи нічого подібного не бачив я; се зовсім так виглядає, як зачаровані палати в казках!“
Крізь великі входові широко отворені двері видко було слуг, що стояли в двох рядах у поставі, повній пошани. Очи всіх були звернені на малого льорда, що висідав із повоза. А він не менше цікаво глядів на їх гарну, золотисту ліберію і мав велику охоту спитати правника, що вони тут усі роблять? Ані на гадку не прийшло йому, що всі отсі люди, старі й молоді, стояли там лише тому, щоби привитати малого хлопчика, який зго-
