Але наш малий льорд не знав страху, як і не знав злоби, і найспокійнійше взяв рукою за нашийник пса і разом із ним пішов у сторону, звідки доходив голос. І Седрик уздрів старця в фотели: білий його волос, білі вуса й корчасті брови, загнутий ніс, мов клюв хижої птиці й пронизуваті очи з відблеском криці. А ґраф побачив перед собою принадну стать хлопчика, в стрійнім одязі з чорного аксаміту з кружевним ковніром. Гарне личко, отінене ясними кучерями, звернене було на нього, а очи повні прихильности й пошани стрінулися з його поглядом. Наколи замок подібний був до зачарованої палати, то малий льорд пригадував королевича з казки. Блеск гордости і тріумфу заяснів нараз в очах ґрафа на вид сього гарного внука, що стояв так сміло перед ним із рукою опертою на хребті величезного доґа. Дуже йому подобалося, що хлопець не боявся ані його, ані пса. А Седрик глядів на нього так спокійно, як перед хвилею на замкову господиню, та приступаючи до фотелю, відізвався перший:
„Як ся маєте, дідуню? То я, Седрик, тепер льорд Фонтлєрой, внук дідуня; я приїхав учера з паном Гевішемом.“
І взявши старця за руки, говорив дальше сердечно:
„Я так тішуся, що бачу дідуня та що пізнаємося близше.“
Ґраф був так у першій хвилі зачудований, що нічого не відповідав, мірив лише зором від стіп до голови малого хлопця, в кінці спитав:
„Тішишся, що мене бачиш?“
„О, дуже тішуся“ — повторив Седрик, а сказавши се, усадовився на кріслі побіч ґрафа. Крісло було високе і ніжки його гойдалися над під-
