його гадка чим иншим була занята і не звертав такої уваги на приправу страв і сосів.
Безнастанно споглядав через стіл на хлопчика. Сам не говорив багато, але заохочував хлопчика до розмови. Не був би ніколи припустив, щоби могла його заняти розмова з дитиною, тимчасом оповідання Седрика займали його і бавили. Безмірної дізнав радости, видячи, як сей хлопчик, одинокий представник його роду, був витрівалий і смілий, як не угинався, коли він заважив цілим тягарем на його ніжнім рамени, як не залишив вести його і поборював вдало труди.
„Чи дідуньо не носить ґрафської корони?“ — з нечевя спитав малий льорд Фонтлєрой.
„То ти думав, що я її ніколи не здіймаю?“ — відповів старий пан із тим загадочним півусміхом, який вже нераз сього дня появлявся на його устах.
„То пан Гобз так думав. Але коли застановився над тим, сказав, що дідуньо мусить її деколи здіймати, бо невигідно було би вкладати на сю корону шапку або капелюх.“
„Мав слушність“ — сказав ґраф — „і тому саме не ношу її.“
Сього вже було занадто і один зі слуг, що не міг ніяким способом стримати сміху, ледви зміг відвернутися і легким кашлем закрити неприличний вибух веселости. По обіді Седрик оперся о поруче крісла і розглядався по величавій салі.
„Дідуньо мусить тішитися, що має такий гарний дім“ — сказав до ґрафа. — „Я ще в своїм життю не бачив такого. Правда й те, що я небагато ще видїв, бо маю лише девять літ.“
„І думаєш, що я тим тішуся?“
„Певно, бо і хтож би не тішився? Я сам тішуся, коли на се все споглядаю, стілько тут
