„Се дуже цікаве“ — говорив. — „Дідуньо може взяти для себе чорні пеньки, а я возьму білі. Один зачинає і пересуває з одної кратки на другу, от так, видить дідуньо, а другий перешкоджує, загороджує дорогу, от так. Хто перший дійде до кінця, сей виграв. Я зачинаю“.
І так гуторячи, поясняючи правила, малий льорд розпочав гру, а ґраф дав себе втягнути до неї на добре. Хлопчик сміявся, плескав у руки, кілька разів удалося йому зручно пересунути пеньок, тішився також поводженнєм противника, а ся щира його веселість здужала навіть розхмарити трохи грізне чоло ґрафа.
Коли би хто перед тижнем був сказав ґрафови, що він, що доси ніколи ласкаво ні до кого не відізвався, забуде на гостець і злобу, граючи в пеньки білі й чорні з девятьлітним хлопцем, був би такого пророка назвав безумним. А одначе грав у найліпше і то з правдивим заняттєм, коли Тома звістив гостя.
Гостем тим був поважний, чорно убраний мужчина, ректор місцевої парохії (те саме, що в нас парох). Се, що побачив, входячи до бібліотеки, було для нього таке дивне, що станув мов укопаний при порозі і аж по хвилині поступив дальше.
Зі всіх обовязків, які ректор Мордент сповняв у парохії, найтяжщим був обовязок приходити до ґрафа та благати його ласки для нуждарів, що потребували помочи гордого й самолюбного маґна-
