банські річки були вкриті великими не-козачими маєтками; раніш це були участки козачих офіцерів. Лікарі, судді, ріжні урядовці, попи, вчителі, адвокати й т. п. — все це були головним чином не-козаки. Але з другого боку серед іногородніх були й найбідніші на Кубані люде і це головним чином ті, що недавно ще прийшли на Кубань і що нічого иншого, крім некваліфікованої робочої сили, не могли винести на ринок. За останні роки перед світовою війною та особливо підчас війни почала збільшуватися й серед козаків група, наймитів.
Як серед козаків була частина, що захопилася гаслами большевизму, головно ж гаслом: «грабь награбленное», так, навпаки, серед іногородніх певна частина йшла за козачим програмом і поруч з козаками боролася проти радянської влади. Це передовсім були старожилі «городовики», що вже накріпко осілися по станицях, корінням, так би мовити, вросли в кубанську землю. Це, далі, були «городовики» — свідомі Українці. Але й тих і других було замало, особливо — свідомих Українців, мабуть пальців на руках стачило, щоби їх поіменно перерахувати.
В полемичному запалі, що зовсім не личить «історичній» праці, наш автор досить часто вживає виразу — «городовик з діда-прадіда, живе в станиці». Числючи кожне покоління в 30 років, і беручи 4 рази по 30 (син, батько, дід, прадід), виходило би, за, нашим «істориком», що городовики живуть на Кубані вже не менш, як 120 років, себ-то прийшли туди трохи не разом з Чепігою й Антоном Головатим. Правда, й за Антона Головатого й після нього приходили на землі Чорноморського війська, втікачі-кріпаки й вільні козаки Полтавські й Чернигівські, але вони, обелившися в станицях, або зразу ж, або через де-який час приписувалися у козаки. Лише той, хто сам не хотів бути козаком через довгу, тяжку і небезпечну службу, залишився іногороднім. Але таких тоді було дуже не багато і це здебільшого були Великороси.
До 1880-х років іногороднього питання, властиво кажучи, на Кубані не було. Це буде видко з даних, уміщених в «Кубан. Вѣдомостях» за 1866 р. № 18. (Стаття Шинкаренка: «Из отчета статистическаго отдѣленія»). Населення Кубанської области за 1865 р. рівнялося 556.619 душам обох полів, в тім числі козачого населення було 430.040 д., горців — 73.871 д. міщан, що «становили головне населення міст Єйська й Темрюка, а також що в невеликім числі замешкували по всіх станицях війська, де провадили дрібну торгівлю» — 29.090 д. Селян числилося, пише п. Шинкаренко, 6.690 д. муж. і 4.653 д. жен., або 11.343 д. обох полів, в більшій частині майстрів-теслярів, столярів, бондарів, пічників, каменярів і ин., а також поштарів»[1]. Перевага чоловіків над жінками серед майстрів, які числилися по пашпортах селянами, показує, що біля ⅓ мужчин приходили сюди на тимчасові заробітки без родин, постійного осідку не мали й на зиму повертали до-дому. Отже на катеґорію постійно осілих іногородніх залишиться щось біля 9.000 д. об. п., себ то 1.200–1.500 родин на цілу Кубанщину, приблизно на 300 тодішніх поселень, або пересічно по 4–5 родин на кожне поселення, а вже й тоді окремі станиці мали по 2–3.000 мешканців (станиця Брюховецька р. 1874 мала
- ↑ Див. «Указатель географич. матеріала, заключающагося в «Кубанских Вѣдомостях» за 1863, 1866 и 1874 гг.» Тифлисъ, 1874, стор. 11–12.
