імені Кубанського уряду, а нарешті — зробили чоловіка міністром, то й треба було забіратися з Кубані.
За цей час автор наш встиг ніби то остільки чудесно пізнати все життя станиць і взаємовідносини між козаками й іногородніми, та не тільки це життя під час революції, а й раніш до світової війни, що покликатися на ріжні там джерела й свідків йому вже зовсім і не треба. І так, мовляв, повірять, бо не за спасибі ж він віддав «Кубані свої кращі роки й сили»… сидючи сьомий рік на еміграції.
Коли цього всього не знати, то й справді можна подумати, що чоловік там, на Кубані, віддавав їй свої «роки й сили», що може дійсно цілі десятки років їй служив «вірою й правдою», що, може, й сам автор «з діда-прадіда» Кубанець, як часто він каже це про «городовиків». Але на ділі виходить трохи не так; на ділі виходить, що п. Сулятицький, не знаємо, в яких саме цілях, звернувся до форми рекомендації себе читачеві, в якій вживає елєменту неправди. Кубані він чоловік чужий, з числа тих «людей перехожих», яких Кубань під час революції бачила у себе десятками тисяч. Кубані він не знає, а його не знає Кубань, хоч він і був кубанським міністром.
З фельєтонно-ліричним захопленням наш автор оповідає про організованність козачого життя на Кубані в часи до світової війни й революції, про козачу заможність, забираючи все козацтво під одну дужку, та забуваючи, чи не знаючи, що козацтво зовсім не уявляло зі себе економично однородньої маси, що серед нього були й незаможні, й середняки й богатії; що інтереси цих ґруп не завжди збігалися; що на цьому тлі переходила внутрішня боротьба ґрупових інтересів, яка й штовхала, частину козацтва, правда, частину порівнюючи дуже невелику, навіть в обійми большевизму.
Описуючи цього «колективного» козака нудно-цукровими фарбами, автор в той же час побивається над бідолашним життям «колективного» кубанського городовика, якого нікому було врятувати в біді, якому нікому було допомогти, бо «городовик, каже автор, чужинець, хоч би він з діда-прадіда жив у станиці» (стор. 57). Знову таки й городовики винесені автором за одну дужку, хоч і вони в дійсности складалися з декількох шарів, інтереси яких були иноді діяметрально протилежними, собі ворожими.
Треба сказати, що поміж кубанськими козаками не було такої значної діференціяції на економичному грунті, клясового розверствлення, як поміж кубанськими іногородніми. Козаки майже всі жили з землі, з хліборобства; майже всі вони були самостійними господарями з більшим чи меншим господарством; лише окремі одиниці по станицях наймали багато землі й були багачами. Але найбагатішими людьми на Кубані були не козаки, а іногородні; між ними були великі землевласники, вони мали великі отари овець, табуни коней, вони провадили торгівлю, шинкарювали, крамарювали, були великими табаководами, мали в своїх руках банки, заводи, нафтові промисли й ин. В початку XX ст. майже всі ку-
