душ, а у нашого автора 2,860.500 душ; у обох авторів чисельність взято за 1914. р. Отже, значить, числа бралися не з книжки «Кубань». Цю перевірку ми зробили випадково; инших покликань автора на джерела не перевіряли.
Але ось, коли наш автор переходить до опису положення Кубані перед світовою війною та зокрема коли він починає описувати нам взаємовідносини між козаками й не-козаками (ст. 50–66), то оттут вже стрічаємо своєрідні «історичні» перлини, на яких треба трохи спинитися. Передусім кидається у вічі це, що стиль мови прибирає в цій частині легковажно-фельєтонного характеру. По-друге, ми тут вже не бачимо жадного покликання на які-будь джерела, в той час, як в попередній частині автор дуже часто-густо робить ці посилання, правда, на, тих самих авторів по кілька разів на сторінці. Отже, значить, він на одного себе бере цілковиту відповідальність за все те, що тут сказано, — це з одного боку; а з другого — ми повинні начеб-то припустити його повну авторитетність в питаннях, про які тут пишеться.
Але може якраз до цього випадку й стосується замітка автора у передмові про те, що автор не перелічує всіх тих, хто допомагав йому в виготовленні цієї його праці — хто пером, хто оповіданням, хто вказівкою, бо, каже автор, «в сучасних умовах нашого життя така подяка може потягти за собою і яку-небудь неприємність для того, кому дякують». Правду сказати, я не придумаю, яку б неприємність такі помічники п. Сулятицького могли мати. Єдино ту, мабуть, що наколи б вони давали п. Сулятицькому фальшиві відомости, то їх було б названо відповідним іменем. За то тепер прийдеться цим неприємним словом обзивати, якщо викриється фальш, самого автора.
Що до авторітетности автора «нарисів» в сфері знання кубанського життя, то з цього боку автор нам ніби-то дає повну гарантію, бо все в тій же передмові він рекомендується читачеві (а може й видавцеві!), як чоловік, що «віддав кращі свої роки і сили Кубані». Правду сказати, ми, «маргаринові» Кубанці, почуваємо себе трохи ніяково після цієї, такої ясної й виразної заяви збоку автора, бо ж на Кубані не чули про те, що там був п. Сулятицький, який нашій країні віддав «кращі свої роки й сили». Що до мене персонально, то я тільки за кордоном почув їм'я цього кубанського діяча, і лише в кінці 1920 р. од нього самого узнав, що він на Кубані вже щось аж три чи чотири роки прожив; був в м. Катеринодарі мировим суддею, потім, здається, членом окружного суду, а нарешті, коли в січні 1920 р. формувався Кубанський уряд В. М. Іваніса, попав «цілком несподіванно для себе» на посаду члена правительства в справах юстиції; на, жаль, тільки через 2 місяці після того треба було виходити в «грязний поход», а звідти рушити на еміграцію. Отже, значить, хоч і не надовго, під «шапочний розбор», а попав і в міністри. З цього менту властиво й почалося віддавання «кращих років і сил Кубані», бо ж раніш сидів собі чоловік тихо-мирно, нікого він не чіпав і його ніхто не чіпав. Виносив присуди катеринодарським міщанам в справах дрібних крадіжок та мордобоїв, зпочатку «по указу єго імператорського велічества», потім в імені тимчасового всеросійського уряду, далі в імені Кубансьокого уряду, ще далі — в імені «народніх комісарів», знову — в
