він громить їх «навпаки» за, те, що вони єдино-неділимці, коли вони ладні були би зжерти де-кого з Кубанців за українство, то він «навпаки» ладний би був це зробити за те, що вони не Українці, і т. д.
Отже цей характер «історії» п. Сулятицького зовсім не заохочував мене братися за перо з приводу його «історичних нарисів», як нема у мене жадної охоти говорити в пресі з приводу «історій», написаних Росіянами. Але п. Сулятицький намагається виобразити цілу епопею визвольної боротьби на Кубані, в якій загинули десятки тисяч кращих її синів, силкується дати читачеві характеристику населення Кубані, представляючи його у фальшивому вигляді, виносить безапеляційні, свідомо сфальшовані вироки політичним діячам її, не тільки живим, а і мертвим, тим, що голови свої поклали в цій боротьбі, тим що не можуть вже забрати голосу для протесту проти неправдивого освітлення їхньої участи в тих чи инших подіях. Серед цих жертв є багато моїх однодумців і друзів.
Автор майструє свої «історичні» нариси в такий легковажний і неправдивий спосіб, що і події, і нарід, і діячі відображаються в його «нарисах», як у поганому, невірному дзеркалі, зі скривленими, покаліченими рисами, розуміється, мало принадними, бо, звісно, криве дзеркало нікого й ніколи не красить.
Отже тому почуваюся до обов'зку подати свій голос з приводу книжки п. Сулятицького, хоч як би й не хотілося цього робити.
«Для повнішого й яснішого зрозуміння подій автор вважав необхідним стисло торкнутися дореволюційного минулого Кубані» — пише він в передмові (стор. 6.). Ми не підемо за автором у стародавне минуле Кубанщини, бо він тут використовує давно відомі джерела, головним чином численні праці Ф. А. Щербини, потім Ів. Попки, Д. Еварницького, М. Грушевського, П. Короленка, та ин., й нічого нового нам не дає: та, це властиво й не входило в його завдання. Иноді лише з нашим автором трапляються маленькі «історичні» казуси: на стор. 16, напр., він приписав Сидору Білому те, що робили Чепіга й Головатий, та чого вже Сидір Білий в жадний спосіб не міг робити, бо давно лежав у сирій землі. Ну та це, розуміється, дрібничка, а тим більш, що п. Сулятицький не примушує небіжчика робити з могили чогось ганебного, він лише підсилює ним змагання Головатого й Чепіги про дозвіл козакам «переселитися на друге яке місце».
Також досить благополучно йде справа у нашого автора, доки він розповідає про сільське господарство й промисли на Кубанщині, бо він простісінько повторює відомості, умішені в книжці п. І. В. Івасюка «Кубань» (Прага 1925 р.). Але й тут зустрічаємо невеличкі курйози. Так ось на стор. 36 показується чисельність населення в містах і селах, при чім автор покликається на стор. 5 і 15 книжки п. Івасюка; по перевірці ж вияснюється, то ці дані показані у п. Івасюка лише на ст. 14, при чому у п. Івасюка значиться мешканців в містах 247.300 душ, а у п. Сулятицького 269.405 душ, поза містами у п. Івасюка — 2,803.900
