В українській мові про кубанські події 1917–1920 рр., навпаки, було написано досі дуже мало. Лише в початку 1926 року, одночасно з «Русскою Вандеею» п. Калініна, з'явилися «Нариси з історії революції на Кубані» (том I.) п. П. Сулятицького, видані «Українським Інститутом Громадознавства в Празі».
Як видко вже зі самої назви, праця п. Сулятицького присвячена спеціяльно Кубані. Це, значить, не то, що писанина російських авторів, де Кубані відводилося мало чи не десяти-рядне місце; тут Кубань — в центрі, вона, так би мовити, головна героїня. Це також не замітки до історії революції, як, скажім, 4-х томова праця п. П. Христюка («Замітки й матеріяли до історії української революції 1917–1920 рр.). Це не мемуари й не нариси з революції, де нехай вже можна допуститися де-якої неточности, а може й фантазії. Це «нариси з історії», с. т. праця по історії, де, здавалося б, повинні подавитися перевірені факти, де ці факти повинно піддавати під критику та де повинно обережно робити ті чи инші висновки як що до подій, так і до діючих осіб, до окремих ґруп і до цілої людности даної країни.
Ця обережність є тим більш обовязковою для автора «Нарисів з історїї революції на Кубані», що він не обмежується лише ролею оповідача. Його завдання є ширшими й складнішими: він хоче, щоби його книжка (чи книжки, бо видавництво оголошує про скорий вихід ще двох томів) була, так би мовити, кубанським євангелієм: «Сучасне молоде покоління, що буде творити майбутнє, — дидактично проказує п. Сулятицький, — мусить знати минуле, бо в ньому коріння будучого; мусить не тільки власним досвідом, а й за прикладом своїх попередників доходити того, як і чого не слід робити, і навпаки» (стор. 5.).
Отже, як бачимо, і з'обов'язання, автором покладені на себе, і претензії його на значіння свого твору являються дуже великими — навчити «малих сих» та показати вірні шляхи для будучих кубанських діячів.
Закресливши в такім широкім закрої значіння своєї праці, автор зразу ж робить застереження, що він, мовляв, не може гарантувати абсолютної безсторонности: «можливі помилки в опису і розумінні тих чи инших діячів, подій, вчинків, але від них ніхто не забезпечений в подібних умовах». Зроблено це застереження дуже хитро-мудро, бо потім можна буде на нього покликатися та сказати: «та я ж попереджав, що можу помилитися; отже як раз на цім місці й помилився».
Для нашого автора це є той захистний щиток або кущик, за яким він буде ховатися кожного разу, коли буде наявно викрито його незнання, легковажність або свідому неправдивість наведених ним «фактів» чи характеристик. Помилився, тай годі!
Прочитали ми уважно цю багато обіцяючу працю новоявленого «історика» і, правду сказати, диву далися: до чого тут багато спільного, однакового в замислі, в ідеї, у відношенні до країни й її людей, в намірах автора з тим, що писали про Кубань і Кубанців російські автори.
А проте між російськими авторами і п. Сулятицьким є й ріжниця. Бачте, п. Сулятицький видає себе за свідомого Українця і тому у нього в багатьох випадках виходить «навпаки»: коли Росіяне сатаніють із-за, самостійництва Кубанців, то він таврує їх «навпаки» за несамостійництво; коли Росіяне голосять про зраду Кубанців «єдиній, неділимій», то
