та у способі відбування військової служби: козаки відбували її поголовно і в козачих частинах по територіяльному принципу, кубанські селяне й міщане — по жеребку в салдацьких частинах; верховниці ж були зовсім звільнені від обовязкової військової служби. Автори — Росіяне (Городецкий, Ладоха, Гольдентул і ин.) не люблять цього поділу; їм зручніше ділити населення Кубані на козаків і не-козаків, останніх потім називати «іногородніми», зачислюючи до числа «іногородніх» (себ то сторонніх) не тільки кубанських селян і міщан, але й Горців. Отже тоді вони можуть вичислювати великий відсоток «іногородніх» та оперувати ним для своїх цілей. В цей махлярський спосіб згадуваний вже раніш Г. Ладоха налічив «безправних іногородніх» в 57% (стор. 4 і 19), а И. Гольдентул — аж пілих 64% (стор. 19). Теж робить і п. Сулятицький, заводючи за одну дужку козаків — 41% і не-козаків — 59% (див. стор. 101). Мета подібних маніпуляцій, як у п. Сулятицького, так і у наведених вище авторів, тотожня — показати, що козача меншість гнітила «городовицьку» більшість і економично, і політично. Але п. Сулятицький хоче бути зовсім справедливим і тому до козаків він прилучає на сторінці 105 «інородців», і тоді каже, що з кожних 1.000 душ населення на Кубані об'єднувалося 459 проти 548». Ці числа є просто вигадкою автора, бо коли говорити про об'єднання та об'єднуючим центром визнавати Кубанську Раду, а иншого центру не було, то там були представники 64% населення без всякого обмеження, а останнім 36% Рада визнала виборче право за одним обмеженням: від них вимагалося прожити на Кубані не менше двох років. Отже Рада не хотіла дати права, рішати долю Країни лише «перекотипольному» елєментові і з цим погодилися самі іногородні (з'їзд іногородніх в грудні 1917 р.).
З кого ж складалися останніх 36% іногородніх, бо вони були «іногородніми» не тільки відносно козаків, але й по відношенню до Горців, до кубанського селянства й міщанства? Як раніш вже підносилося, після скасування кріпацтва в Росії та по закінченню кавказької війни, посилюється приплив пересельців на Кубань. Разом з тим виникає необхідність якось управнити їх маєткові права, а тому р. 1868 видається закон, перенесений із «Положенія о заселеніи предгорій Западнаго Кавказа 1864 г.», яким було проголошено, що «російські підданці», невійськового стану, мають право набувати на праві власности існуючі на мійських і станичних землях доми й всякого роду будови на загальних підставах, не питаючи на це дозволу ні військового уряду, ні мійської чи станичної громади. При тому грунт під цими будівлями, залишаючися власністю війська, або мійської, або станичної громади, знаходиться у постійному користуванню набувателя за що-річну оплату до військової, мійської чи станичної каси встановленим сажньовим». Розмір сажньового визначався «Воєнним Совєтом» з Петербургу й хитався від 1 до 5 коп. за, сажінь. На підставі цього закону повстала окрема категорія іногородніх, що, по урядовій термінольогії, носила назву «іногородніх», «маючих осілість», або «осілих». Це були ті, що мали в станицях і хуторах садиби і садибні будинки; вони мали також право дурно випасати свою худобу на станичних вигонах, спершу в необмеженій кількості, надалі, коли розмір наділу на душу почав зменшуватися, то на даремний випас їм вільно було виганяти не більше 4 голів великої худоби та 6 голів дрібної, за
