козачі й не-козачі діти, і тут ніхто й нічого вже не платив; за теж тут і допомоги учням жадної не давалося.
Це що до початкової школи. Що ж до вищої початкової школи (наближеної до прогімназії), що до гімназій і реальних шкіл, яких значне число ще до революції 1917 р. було відчинено в містах і по станицях, то в містах в них вчилися майже виключно не-козачі діти, а в станицях — в однаковому проценті діти козачі й не-козачі, при чому й ці школи в станицях утримувалися майже виключно на станичні кошти (від оренди додаткових наділів: Пашківська, Іванівська, Полтавська й ин., або від оподаткування земельних пайків: Павлівська, Катеринівська й ин.). Найкращі середні школи в станицях (Славянська, Брюховецька, Кореновська, Іванівська, Михайлівська, Вознесенська, Павлівська, Уманська, Легушківська, Катеринівська, Кримська) творилися спільними зусиллями козаків і не-козаків. В цілій низці станіць «почетными блюстителями» громадських станичних («козачих») шкіл були іногородні: в Старомінській — п. Смислов, в Старощербинівській — п. Ніколаєв, в Катеринівській — п. Варваров, в Уманській — п. Богомолов, у Вознесенській — п. Раззутов, в Новощербинівській — п. Федюшин і т. д.
Отже так стояла справа, зі школами на Кубані в дійсности. Якщо ж повірити п. Сулятицькому, то для «городовиків» це був один жах. Справді: «Семілітній козак… іде до школи… Семилітній городовик сидить здебільшого дома. Батько — «городовик», його сина можуть до школи не приняти, а приймуть — за науку він мусить платити… Семилітній козак вдоволений, що ходить до школи. Семилітній городовик може втішатися тим, що пасе гуси чи свині… городовик походив до школи дві зіми, і годі. Його до «козацької» не пустили, бо «не було місця», чи «не було за що», ходив він до церковної — діякон там «образовує» (стор. 52–54), і т. д. і т. д. в такому ж фельєтонному тоні розповідає він читачеві «небилиці в лицях». Вчителі в значній більшости «городовики», інспектори — «городовики», почесні блюстителі — «городовики», а «городовицьких» синів до школи наче не пускають. Дивовижна картина! Але нехай «не пустили» до громадської школи, то є ж церковно-приходська, де хоч і вчителює діякон, але часто з бувших учителів; але й тут в більшости навчали («образовували») окремі вчителі, не діякони.
Замість всієї цієї неправди авторові, може, слід було би підкреслити той смутний факт, що й на Кубані, не дивлячися на великі витрати на школу збоку станичних гормад і на зразкову — порівнюючи з иншими не-земськими, та почасти й земськими губерніями, постановку шкільної справи, все ж далеко не всі діти відвідували школу, при чому серед іногороднього населення відсоток неграмотних дітей був значно більший. аніж серед козачого. Причина тому була ця, що на Кубані, як і по всій б. Росії, не було запроваджено законодатним шляхом обов'язкового навчання: батьки могли не посилати своїх дітей до школи, або могли посилати їх лише на короткий час (на одну–дві зіми), й вже з 9–10 років використовували їх в господарстві, як помічну робочу силу. Козаче населення було більше усвідомлене про необхідність школи, принаймні — початкової, аніж іногороднє; цього від козаків вимагала, передовсім військова їхня служба.
