ґанізаційних можливостей, які надавало їм до-революційне законодавство, в тім найменше можна винити козаків. Авторові «Нарисів», як правникові, повинно б бути відомо, що закони писалися не-козаками, як теж він повинен був би знати й те, що всю організацію місцевої сільської влади на теренах був. Росії було збудовано до революції на принципі землеволодіння, а не на засаді територіяльній. Певна, громада — однаково як село московське, українське, кубанське, так і козача станиця або черкеський аул — по сути своїй скоріш випадала орґанізацією земельної спілки, приватно-правним союзом, аніж формою первісної загально-громадської, або як засвоєно в Західній Европі вживати терміну, — політичної організації. Законодавець стремів з громади зробити виключно господарську одиницю; функції ж адміністраційно-поліційні прийшлося йому покласти на громаду з необхідности, бо не було кому иншому їх доручити, а утворення спеціяльних для того органів вимагало великих витрат, яких не зміг би винести тодішній державний бюджет. Земельна база в орґанізації управління селом (зглядно — станицею) вже сама по собі, так би мовити, цілком механично виключала участь в цім управлінні якихось елєментів, що правно не належали до складу членів даної земельної спілки (себ-то громади), елєментів формально сторонніх, чужих цій спільці («іногородніх»), хоч би ці «сторонні» люде мешкали там дійсно (а не так як у п. Сулятицького) «з діда-прадіда» та становили навіть значну більшість людности того села — станиці. Отже тому «свої іногородні» були, або могли бути, в кожнім селі цілої території бувшої Росії: були вони й в селах московських, і в селах українських; багато їх було в селах сусідньої з Кубанщиною Ставропольської губернії; були вони не тільки в станицях, а й в селах і аулах Кубанщини з основним не-козачим населенням, при чім тут козаки в свою чергу попадали з правного боку в стан сторонніх, «городовиків» що до громадського господарства й сільського управління. Дуже побіжно про це згадує й наш «історик», кажучи, що «городовицькі села, як і козацькі станиці, мають своїх «городовиків». Селяне городовики — не «зайди», не «приблуди», вони «корінні». «Тільки й того, що в салдатах служать» — так означається ріжниця між козаками і «городовиками», що «живуть селами» (ст. 58.). До речі буде зазначити на цім місці той факт, що на Кубані, як бачимо, допускалася участь іногородніх на станичних зборах бодай в обмежених законом випадках, в той час як в инших землях бувшої російської держави це зовсім виключалося. Отже, скажім, полтавський селянин, прибувши на Кубань, мав право купити хату й бути обраним від свого десятку в якости депутата на збори, а коли б кубанський козак оселився на полтавськім селі, то передовсім він не мав би права купити хати без дозволу сільської громади, а потім, і купивши її, не мав би права при жадних умовах брати участи в сільськім сході, хиба б тільки він виписався з кубанських козаків та був прийнятий громадою полтавського села в число членів цієї громади. Отже, значить, розділ в громадських правах полягав не в понятті «козак», чи «городовик», бо той самий «городовик»-Українець або Великорос, верховинець (Черкес), чи німецький колоніст при певних умовах користалися на Кубані з однаковісіньких громадських прав, як і козак.
Поняття, що прибрало на теренах всіх козачих військ мало зрозумілу офіційну назву «іногороднього», а на Кубані — «городовика», себ то чо-
