траплялося бачити на Кубані, скоріш скидалося на Америку, аніж на безпробудно сплячу Росію» — пише в своїх «Воспоминаніях» Н. Врангель (зацитовано теж у п. Сулятицького). Отже, наче б то можна сказати, що і козаки, і не-козаки (в тім Горці) не гаяли марно часу, щось робили, чогось досягли! Далі з цього випливає, що та запекла ніби-то ворожнеча, яку так старанно і… неправдиво описує п. Сулятицький, зовсім не стояла, принаймні до революції 1917 р., на перешкоді до буйного, можна сказати, казкового при тих політичних умовах розквіту добробуту країни, і це тому, що тієї страшної ворожнечі, про яку пише «історик», в дійсности не було. Козача маса населення станиці жила одним трудовим життям з іногороднім населенням своєї станиці — це є той момент, що їх об'єднував. Були инші моменти, які їх роз'єднували й утворювали грунт для антагонизму. Це передовсім неоднаковість прав на землю, необхідність для пересельців платити оренду за садиби й за орну землю; це, далі, невправненість положення пересельців в новій для них козачій громаді. Це той антагонизм, який дуже часто спостерігаємо між старожилами й новоселами (навіть в широкім Сібіру), та особливо, коли новосели починають претендувати на землю. Це та, так би мовити, нормальна, ворожість, противенство інтересів, яке, при нормальних умовах життя згодом в процесі економичного розвиття країни, змякшується, бо інтереси продуцентів дуже тісно зі собою переплітаються і тому знаходяться способи до мирного розвязання спірних питань — найчастіше шляхом утворення нових галузів продукції.
Що не всі іногородні користалися з однакових прав, це факт дуже сумний і, розуміється, коли б не було большевицько-московської навали, козаки після революції 1917 р. також знайшли би засоби до мирного, по згоді з «городовиками», розвязання спірних питань що до управління і управнення положення іногородніх ріжних категорій. Розуміється, треба було перебудувати місцеву самоуправу на територіяльнім принципі, виділивши земельну громаду в окрему орґанізацію, незалежну від адміністраційно-політичної й загально громадської орґанізації. (Радою був опрацьований закон про місцеву самоуправу). Розуміється, треба було розширити (і це Радою було зроблено) політичні права, на найширші верстви осілого прийшлого населення, а саме на ті його елєменти, що захотіли б набути прав кубанського горожанства та виконувати всі обов'язки громадянина, відносно країни, а в першу чергу — обов'язок її боронити проти червоних радянських армій і проти чорно-білих насильств. У більшости козаків воля до цього була; у більшости городовиків її не було, бо Край не був їм рідним.
Якщо автор «Нарисів» каже про неорганізованість і безправність «некорінних» городовиків, як про основний ґрунт, на якому буцім то повстав конфлікт між козаками та іногородніми, то це він властиво робить для «красного словца», ману наводить, бо дійсну причину конфлікту він сам чудесно знає та й не погано її зформулював в наступних словах: «козак не хотів безоглядно поступатися своїм добром на користь городовикові, городовик же, в душі якого з вибухом революції прокинулася
