з непереможною силою невміруща хліборобська жадоба землі… не схотів відмовитися від здобутків революції» (стор. 92). «Городовик» спочатку хотів взяти землю через Російські Установчі Збори, а коли ця надія почала розвіюватися, зі зброєю в руках кинувся на козака одбирати у нього земельку та заразом коней і воликів з мертвим інвентарем. Але про це, мабуть, пізніше прийдеться ще поговорити.
Тепер тільки зазначимо, що п. Сулятицький якось хитається в цім питанні й не знає, що йому, «бідоласі», бувшому «кубанському міністрові», в світі божому робити, чи одібрати у козаків земельку, чи вже їм подарувати її.
На стор. 37 він досить невиразно інформує свого читача, про те, що «козацька земля… знаходилася в громадському («общинному») користуванні», а в дужках додає, що «свого часу було землю поділено між станичними громадами незалежно від кількости населення станиці, і тому козаки одержували від своїх громад неоднакові паї; р. 1914 розмір паю, що давався кожному козакові 17 років, досягав від 4½ до 30 десятин». По своєму звичаєві, автор і в «дужках» встиг сказати неправду, бо свого часу землю було поділено між станичними громадами як раз в залежности від кількости мужеського населення станиці та ще й в залежности від якости землі; про це як раз є вказівки в джерелах, якими автор користувався. Читач, довідавшися від нашого «історика», що на кожного козака віком 17 років припадало від 4½ до 30 десятин, розуміється, аж підскочить: «тай трекляті ж ці Кубанці, по 4½–30 десятин на душу мають та ще й не хотять поділитися з бідолашними городовиками!» Передовсім, про 30 десятин я щось зовсім не чув, бо це була норма найгіршої землі по населенню 1867 р., а що по 1–2 десятини на пай (себ то наділ) иноді припадало, так про це приходилося частенько чувати, особливо від закубанських станиць; на Старій Лінії й на б. Чорноморрі, за винятком малоземельного Таманського півострова, пересічно припадало по 5–7 десятин. У Георгія Покровського, якому теж не шкода козачої землі, мається примітка, що «серед козацтва, поруч з господарством в 20–25 десятин паю, є господарства з 2–8-десятинними пайками» («Деникинщина», стор. 20). До норм, винайдених у козаків п. Сулятицьким, дуже наближаються норми, наведені з явно демагогичною метою Г. Ладохою; цей просто каже, що «на душу мужеського полу військового стану в дореволюційний час припадало пересічно 10,4 дес.» («Очерки…», стор. 14.); а якийсь А. Карпузи в «Пути Коммунизма», вид. 1922 р., навіть твердить, що козаки мали од 8 до 16 дес. на душу; коли б взяти пересічно 12 дес., то це становило б біля 17 міл. дес., а всієї землі з горами, лісами, й плавнями було 81½ міл. дес.
Отже передовсім треба підкреслити, що земельні паї нарізувалися зі станишних юртів (общинных земель) особам мужеського полу, що мали не менш 17 років свого життя.
А що ж це значить в числах, коли дається «пай» (себ то наділ) козакові від 17 років? Це значить, що з 1,400.000 душ козачого населення половину треба скинути на жіночий рід (зменшені пайки давались тільки вдовам): отже залишиться 700.000 душ; а потім треба скинути хлопців до 17 років включно, себ то ще половину, отже залишиться 350.000 душ, які й мали право на пай. А це далі значить, що коли в сім'ї є тільки
