один мужчина, віком стріше 17 років, то він одержить всього від 3 до 7 десятин, иноді 10 десятин у користування; якщо мужчин в родині більше, то й землі відповідно буде більше, але тоді батькові треба буде справляти синові (або синам) доброго коня з сідлом, шаблю, сакви, два чекмені (черкески), дві шапки, два бешмети, дві пари чобіт та ріжні дрібниці; разом це виносило для періоду 1910–1914 рр. на кожного кінного вояку-козака не менш 600–800 карбованців, а на пластуна 250–850 карб.
Більшу уяву про розмір земельного забезпечення кубанських козаків будемо мати, якщо наведемо такі числа: в користуванні станиць значилося землі, зручної до рільництва, 4,675.294 десятин[1], а козачого населення (на 1917 р.) числилося біля 1,400.000 душ.
Таким чином на кожну душу (на «їдця») козачого населення припадало пересічно по 3,3 десятини, а коли виключити участки церковні й шкільні, під випас громадської череди (вигонів було 306.667 десятин) й під саме поселення (під садибами — 216.945 дес.), то в розділ могло попасти пересічно менч як по 3 десятини на їдця. Чи це багато, чи мало? Для порівняння візьмемо Кубанщину і південну Україну. В. Качинський в своїх «Очерках аграрной революции на Украине» (вып. 1, Харьков, 1922, стор. 17–18) наводить, на підставі перепису 1916 р., такі дані про земельну забезпеченість селянських господарств: на 1 селянське господарство припадало посіву: в Одеськім повіті по 10,65 дес., в Херсонськім 9,81 дес., в Перекопськім повіті Таврійської губернії — по 17,7 дес., Мелитопольськім — по 10 дес., Бердянськім — по 10,1 дес., на Катеринославщині в Маріупольськім пов. — по 8.59 дес., в Александровськім — по 7.89 дес., в инших повітах по 5–6 дес. Середня посівна площа на господарство в сусідній з Кубаню Ставропільщині р. 1916 становила 11,65 десятини (див. А. Пономарев, «К характеристике расслоения Сев.-Кавк. деревни», стор. 22). На Кубанщині р. 1916 було засіяно на просторі усього краю — 2.455.390 дес. (див. І. Івасюк «Кубань», стор. 21). Коли взяти всі господарства з посівами, в тому числі і приватно-власницькі великі господарства, а не тільки селянські, то для 1917 р. всього господарств будемо мати 273.063 (Гольдентул: «Зем. отн.», стор. 20), а тоді, значить, на кожне господарство на Кубані припаде пересічно посіву по 8.9 дес. при чому господарств з посівами менш 5-ти десятин було біля 42%, від 5 до 10 дес. — 26%, разом малосіющих господарств 68%. (Гольдентул, стор. 30.); в козачих господарствах пересічний посів р. 1916 дорівнцвався 10,6 дес. (Пономарев, стор. 21)[2].
В перечислених повітах Південної України числилося пересічно на одно господарство посівної площі від 8 до 17 дес., а не взагалі доброї, придатної до рільництва землі, тому сюди ще треба додати непосівної землі не менш як 30% на господарство, а тоді на господарство припаде в біль-
- ↑ Див. І. Івасюк: «Кубань», стор. 21.
- ↑ Наведемо де-які відомости про норми земельних наділів з часів радянської влади. Газета «Правда» з 16 квітня 1925 р. пише, що колонистам на Мелітопольщині дають нині по 35 дес. на господарство. Проф. Коваль подає відомости, що середній наділ на сім'ю жидівських колонистів на Україні становить 30 десятин (див. «Нова Україна», серпень–вересень 1926 р., стор. 42). І це, розуміється, без обов'язку військової справки, як було у казаків.
