ще не раз луною по праці нашого «історика» розляжеться: «Слуги царю, слуги царю!»
Раніш ми від большевиків чули про козацьку контр-революційність та про те, що вони «слуги царю», опричники, жандарі й т. п., а тепер от і від п. Сулятицького теж сподобилися почути, і він на тій же сопілці заграв нам. Чи то в його смак однаковий, чи може «помилився» та «не в ті взувся?»
Досі ми думали, що бажання й настрої народніх мас (в тім і козачих) висловлює репрезентативний орган, принаймні в тих країнах, де він є. На Кубанщині цим органом була спершу Військова Рада, а з кінцем 1917 р. Краєва Рада. Отже Військова Рада (козача) як раз «на другому місяці революції» одноголосно оббірає своїм почесним головою простого козака Курганова (станиці Псебайської), який з 1906 р. до революції 1917 р. був в засланню на Сибіру за те, що керував повстанням козачого Урупського полку. За це йому Військовою Радою було також призначено доживотню пенсію по 3.000 кар. на рік, а дітей постановлено вчити на військовий кошт аж до скінчення ними високої школи. Отже «слуги царю» найбільшу шану передовсім виявили бунтареві проти царя, та саме за те, що цей бунтарь став на чолі полку, коли полк не захотів піти на «усмиреніе». Це вже щось мало окидається на те, про віщо догадується наш «історик». Проти його здогадів, або, вірніше мовити, вигадок говорять також факти з діяльности Краєвої Ради 1918–1920 рр.
Краєва Рада в складі своїм мала майже 600 депутатів. Значну більшість Ради становили прості козаки й селяне; з цього приводу ген. Деникин в своїх «Очерках русской смуты», том IV, стор. 45, подає наступні числа: серед членів Ради було козачої й іногородньої інтеліґенції — 15%, офицерів — 25%, рядових козаків і селян — 60%. Отже, значить, більшість. — прямо від плуга; інтеліґенція й офицери теж переважно станичні мешканці, в більшости — вчителі. А настрій Краєвої Ради що до монархизму був остільки ясний і твердий, що монархисти, яких можна було на пальцях перелічити, повинні були весь час ховатися зі своїми монархистичними мріями. Коли ж оден із членів Ради, старий генерал, згадав був про царя, то Рада його висміяла і йому треба було викручуватися та пояснювати, що він царя тільки як приклад навів, що у нього й на думці нема про повернення царя; і все ж таки станиця (Варениківська), якої він був депутатом, зараз же одкликала його. А це було в листопаді 1918 р., після 6-ти місячного вже панування большевиків (а з ними й «городовиків») над козаками, коли городовики не тільки вже «зазіхали» на козачі землі, а й одбирали їх у козаків, коли вже були розвіяні мрії про «безкровну» революцію, коли почалося скрізь (в тім і на Україні, див. П. Христюк) сильне поправіння й революційний патос перших місяців почав завмирати.
Якщо цього мало, то ось ще свідоцтво ген. Алєксєєва, який послав з Калеринодару листа великому князеві Миколі Миколаєвичу 15. вересня 1918. р. та де писав йому наступне: «поставленные в сильную зависимость от казачьих территорій, на которых мы работаем, мы не можем проявлять торопливости в заявленіи политических лозунгов, ибо это послужило бы во вред дѣлу. Мѣстное населеніе далеко не готово к воспріятію
