идеи монархіи». (Див. ген. Деникин: «Исторія русской смуты», т. III., стор. 256). Отже це писано було бувшому верховному головнокомандуючому російськими арміями, про якого всі знали, що він уміє «рішучим голосом» робити накази про «усмиреніе» і «внутрішнього» й «зовнішнього» ворога, і Алєксєєв, оден із умніших генералів єдино-неділимців, прямо боїться, щоби князь не приїхав в район, увільнений від большевиків. Про це далі читаємо у п. Деникина: «Ген. Алексѣев был весьма озабочен возможностью пріѣзда вел. кн. Ник. Николаевича, в виду тѣх настроеній, которыя существовали в занятом краѣ, в казачествѣ и в особенности на Кубани» (т. III., стор. 255).
Ще можна навести й такий факт: в місяці лютому 1919 р. Краєва, Рада ухвалила постанову про категоричну заборону пропаганди ідей большевизму й монархизму на території Кубані. Заборона пропаганди большевизму переводилася тоді й без цієї постанови дуже суворо, отже вістря постанови було наведене виключно проти добровольчеських трубадурів монархизму.
Але що нашому «історикові» факти, що йому репрезентативні установи — Краєва Рада то-що, що йому свідчення генералів-росіян, коли ж він, бачте, добре знає, що вже «на другому місяці» революції козаки «голосно» балакали про царя, бо й «ситець і цукор за царя був». В дійсности ж тоді балакали про все, але тільки не про царя та вже зза того тільки, що при тодішньому загальному настроєві подібні «розговори» були навіть небезпечними. Але саме головне було в тім, що тоді всі раділи, що нарешті позбавилися царів і князів, і ця радість була однаковою як у «городовиків», так і у козаків. А що до цукру й ситцю, то всі ще тоді добре пам'ятали, що як раз за царя і почало бракувати цих продуктів; зза того й крамниці в 1916 р. розбивали.
А от що, навпаки, читаємо у І. Христюка («Українська революція», т. I, стор. 26), про першу велику українську маніфестацію, що відбулася в Петрограді 25 березня (нов. ст.): «Біля 25 тисяч Українців — салдатів, студентів, інтеліґенції — виступили на вулиці Петрограду, як одно тіло, з одною волею, з одним одушевленим палким покликом: «Нехай живе вільна Україна у вільній Росії! Нехай живе революція!» Деякі військові частини (укомплєктовані з Українців) явились в повнім складі. Наперед військових частин їхав на конях бувший конвой бувшого царя (складений з кубанських козаків-Чорноморців) з українським січовими прапором і запорозькими бунчуками».
Про все це автор або не знає, або ж, знаючи, не хоче говорити, бо инакше йому не можна було б зробити «логичного висновку» (на сторінці 6 він там обіцяє робити «відповідні логичні висновки, часом, може й не зовсім приємні»); а «логичним» висновком в данім разі у автора мусить бути це, що козаки «слуги царю» та що вони підуть на «усмиреніе». Автор, одначе, тут, як і в багатьох инших місцях, не виконав своєї обіцянки, бо замість «неприємного логичного висновку» подає читачеві простісіньку нелогичну неправду.
Спеціяльно з приводу «усмиреній» треба нагадати, що ще до революції 1905–1906 рр. кубанські козаки не раз протестували проти посилання їх адміністраційними урядами, звичайно — губернаторами, в поміч поліції (для того, як знаємо, иноді викликалися й армейські вій-
