бути землі, годящої під ріллю, а тільки такої землі й бажали безземельні та малоземельні, що найбільш 30–40%, себ то 400.000–520.000 десятин, і то після попереднього корчування. Статистичне Бюро в 1919 р. показало доброї (удобної) землі цих двох категорій — 1,052.000 дес., але, повторюємо, то не значить — придатної в ближчому часі до рільництва, бо в числі «доброї» землі ним були показані ліси й чагарник, та мабуть і плавні.
Навпаки, приватновласницькі землі уявляли зі себе найкращі на Кубанщині грунти, і тому ця категорія земель дуже добре надавалася б до розподілу між безземельними й малоземельними. Але й ці 774.000 дес., а за винятком непридатних до експлоатації 55.454 дес. — всього 718.446 дес., цілком не могли піти у розділ і то тому, що: по перше, серед приватних власників були дрібні власники (майже виключно — іногородні), яким не то що відбирати землю, але слід було ще прирізати до нормального паю; по друге, Рада ухвалила полишити середнім і великим власникам з їхніх участків на праві користування (право власности на землю Радою було скасоване) площу, яка не перевищувала б норми паю тієї станиці або села й аула, в межах яких лежав участок, але не більш 30 десятин на господарство (на Україні, як знаємо, цим maximum-ом було 50 дес.); на задоволення бувших землевласників — дрібних, середніх і великих — трудовою нормою потрібувалося біля 200.000 дес. По третє, на цих землях сиділо більш як 25.000 душ орендарів (разом з членами родин) виключно іногородніх; иноді не були досить великі хуторі; Рада не мала наміру їх звідти зганяти; їм треба було вирізати біля 120.000 дес. Нарешті, по четверте, Рада, визнала конче необхідним зберігти високо культурні господарства, перебравши їх в завідування відповідних органів краєвої влади (як от знаменитий «Хуторок» Штейнгеля, тако-ж кінські заводи та ин.); на це теж пішло б 50.000–60.000 дес.
Кінець кінцем з приватно-власницького володіння лишалося вільної землі не дуже багато, не більше половини, себ то біля 350.000 десятин ((718.000 — (200.000 + 120.000 + 50.000) = 348.000 дес.)).
Отже, склавши ці 350.000 дес. з 400.000 або 520.000 дес., що могли бути придатними під ріллю з військових і казенних земель, будемо мати 750.000–870.000 дес. Оце й був весь той вільний земельний фонд, що в ближчий час можна було повернути на задоволення земельної скрути на Кубанщині.
«Законом про землю в Кубанському Краю», ухваленим Радою 2 вересня 1919 р. і затвердженим військовим отаманом, було визначено, що «користувателями грунтів, вод, лісів і надр Краю мають бути в першу чергу, на рівних засадах, всі корінні мешканці Краю (козаки, горці, селяне), а відтак і инше населення Краю, що провадить сільську господарку» (ст. 5). Отже в силу цього закону треба було в першу чергу задовольнити потребу «корінних», себ то нарізати 800.000 дес.; а вільного фонду теж було біля того, а саме 750.000–870.000 десятин.
Наколи б земельне питання на Кубані рішала не Кубанська, Рада, а Російські Установчі Збори, то найбільш що вони могли б зробити, це розподілити оті 750.000–870.000 дес. не між «корінними», але між не-корінними і на кожну душу тоді припало б по 1 десятині. Така норма, розуміється, зовсім не задовольнила б іногородніх, бо з одного боку — що це
