лікувати «військовою хірургією». Очевидко, урядом даються скрізь по Кубані «точні, ясні, виразні накази». Козаки оден поперед другого хапаються ці накази виконувати, бож накази «точні й виразні», а козакам цього тільки й треба; вони обезброюють салдацькі бригади й дівізії міліонової армії, що суне з Закавказу, карають, розстрілюють неслухнянні козачі частини, «усмиряють» направо й наліво своїх неслухняних большовиків, дають іногороднім-безземельним, щоби втихомирити, половину «паляниці», і врешті решт запроваджують знаменитий порядок на Кубані. Скрізь, навкруги палає революція, кипить, хвилюється людське море, а на Кубані панує спокій та тиша, про большовизм ані чути… Далі тут на Кубані вже й робити цьому урядові нічого, треба помагати сусідам. На Донщині уряд хворий, лікується «гомеопатичною водичкою красномовних вправ» — ну, розуміється, геть його, замінити урядом «військової хірургії». А проте, чи й варто коло Дону панькатися, бо це ж москалі? Може краще буде дати йому просто під бік чоботом, щоби зі своїм Новочеркаським одлетів аж, до Волги або й за Волгу, принаймні тоді шлях буде вільний на Україну. Але на Україні в цей час справи теж не зовсім добрі: Центральна Рада, Винниченко, Петлюра, весь уряд, всі «хворі», нездатні бути «військовими хірургами»; большовики насідають, з Київа виганяють. Знову уряд Кубанський дає «ясні, точні, виразні» накази своїм козакам і козаки, як орли, летять на Вкраїну, помогають запровадити там порядок «шляхом військової хірургії», разом з військом Петлюри виганяють аж до Москви большовиків і диктують свою волю… Але тут вже треба… прокинутися з такого солодкого сну, бо ж занадто велика туга огортає серце, коли бачиш, які щасливі можливости були втрачені.
Розумною випадає й друга порада п. Сулятицького. «Можливо, каже він, що для того, щоб не викликати непослуху, який в тих умовах мав би пройти безкарно (чому? отже, значить, і «хірург» визнає неминучість безкарности?), що тільки збільшило б розклад, — треба було негайно роспускати козаків по станицях на де-який час на відпочинок, а потім вже мобілізувати» (стор. 125). На жаль «історик», подаючи цю пораду, не знав, що іменно так, за його рецептом з 1926 року, й робилося Кубанським урядом в 1917–1918 рр. Розуміється, роспуск до дому прибуваючих з фронту частин реалізувався дуже легко, переважно після наказів Кубанського уряду, иноді — згідно наказу Леніна й Бонч-Бруєвича, иноді ж без жадного наказу й дозволу, але все ж робилося це порівнююче в порядку, без якихось серйозних ускладнень. Що ж до мобілізації після відпочинку, то тут справа випадала вже значно гірше, або й зовсім кепсько, бо до мобілізаційних наказів Кубанського уряду фронтове козацтво, за дуже рідкими винятками, зоставалося тоді зовсім глухим, не чуло їх. Отже знову треба було б у кожну станицю засилати карні відділи й вживати «дуже діючі ліки». Впрочім складність цих мір, наш автор, певно, зрозуміє вже й без окремих пояснень, коли він пригадає, що ще в 1916 році дезертирів з Російської армії числилося біля 3-х міліонів і царський уряд з його розгалуженим до безконечности поліційно-жандармським апаратом не в силі був побороти це явище. Ще ясніщою ця справа, стане «історикові», коли він згадає, що саме за часів, коли він, п. Сулятицький, був членом Кубанського уряду, козаки-фрон-
