тичного венігрету голова кругом піде й врешті решт воно не буде знати, що ж йому справді робити надалі з Кубанню, якого берега триматися. Та й самого автора нам жалко, бо ввесь час він б'ється головою то в той то в другий з — цих чотирьох берегів.
Взагалі ж, якщо повірити авторові «Нарисів», то вийде, що творити державу, це ж зовсім легеньке діло й на диво просте — мовляв, як блинці пекти. Саме головне полягає в тому, щоби захотіли «проводирі»; а як вони захотять, то по їхньому все й буде!
В основу творення своїх 3-х держав, — Кубанської, Північно-Кавказької й Доно-Кавказької, п. Сулятицький кладе суб'єктивний момент дуже сумнівного характеру, а саме — підсвідоме почуття в масах своєї окремішности від Росії, при чому в своїм припущенні цієї окремішности він не боїться загнатися так задалеко, що бачить її навіть у козаків, що балакають російською мовою», с-б. у росіян-лінєйців (стор. 133). Підсвідоме життя як окремої людини, так і збірноти, є таке безмежно глибоке й темне, та остілько невідоме, що доси ще не маємо навіть пристроїв і точних методів для його вимірювання й вивчення. Отже тому дуже небезпечно реальному політикові базувати свої державні надбудови на такому хиткому фундаменті. Тут перед кождим із авторів розлягається таке широке, несходиме поле, що на ньому не трудно й самому заблудити та й инших у блуд увести; особливо легко це може трапитися з тими палкими політиками — «істориками», які свої бажання й мрії приймають за, реальність і на цій підставі будують свої політичні концепції.
Істнування «почуття окремішности від Росії «автор вбачає в тому, що, коли «життя, розкладаючи це поняття (суверенности) на окремі складові частини, запитувало його (народ), чи хоче він, щоб та чи инша частина була своя, окрема кубанська, чи російська, він не хотів нічого російського і бажав свого кубанського». Тверження це, очевидно, видається авторові цілком вистарчаючим і в кожнім разі остільки незбитним, що фактів, потверджуючих це твердження, він не лічить потрібним наводити.
Почуття окремішности виникає й потім поволі розростається лише після втрати віри в те, що центральна, російська, революційна, влада, (тимчасове правительство) має правдиве бажання й силу здійснити соціяльні й національні вимоги народів і країв б. Росії. Потомні політичні режими — большовицький і раставраційний (білогвардійський) — не тільки посилили це почуття, але й імперативно диктували відлучення й державне усамостійнення, примушували до того.
Щоб не було ніяких сумнівів з приводу тодішніх політичних планів, настроїв і мрій серед кращих представників української інтелігенції, що протягом десятків років віддавали національній українській справі своє життя, свою працю и гроші, наведемо, за газетою «Киевская Мысль», 1917 р., ч. 65, телеграму, заслану в перших днях революції в імені Української Центральної Ради Міністру Юстиції А. Ф. Керенському: «В Вашем лице, дорогой Товарищ, горячо приветствуем начало исполнения народных
