Крім «військової хірургії», наш автор подає ще один універсальний рецепт для Кубанського Уряду 1917–1918 рр. «Треба було, каже він, знайти такий ґрунт, на якому можна було б об'єднати більшість населення, викинути таке гасло, перед котрим повинні були б схилитися всі инші. Таким ґрунтом для більшости населення був — національний український, таким гаслом була — ідея національного визволення українського народу, а для всього населення таким ґрунтом був увесь комплекс особливостей місцевого життя, а гаслом економічне і політичне визволення від визискуючого центру.
«Треба було рішуче й твердо обрізати всі звязки з Росією, відгорожуватися від неї»… (стор. 130). Само собою розуміється, що «і Уряд і провідні політичні кола не могли ні стати на цей ґрунт, ні приняти ці гасла», бо, бачте, вони не були ані дійсними Кубанськими самостійниками, ані українцями, вони не мали ясної політичної програми… А тим часом… в масах в несвідомій сфері безумовно було почуття своєї окремішности від Росії, прагнення будувати своє життя незалежно від неї (стор. 131)… Обставини складалися спияюче, і як би кубанські політики не обмежилися тісним колом козацьких інтересів, а піднялися на височінь розуміння державного завдання, яке висовувало перед Кубанню життя, то остання могла б об'єднати коло себе весь Північний Кавказ і утворити державний орґанізм» (стор. 132).
Знову аж дух захоплює, коли це читаєш і бачиш, як наш «історик» піднімається на височінь… своєї фантазії, як він вилітає, осідлавши її, не тільки по-за межі історичної перспективи й реального життя, але ще й значно дальше… Бо справді ж, як би тільки козачим проводирям вистачило державного розуму та ясної політичної програми, то певно, створено було б державу. Тай ще й не аби яку. Не маленьку Кубанську республіку, а державу, так би мовити, на всю губу, на цілий Північний Кавказ, завбільшки за Францію, а то й ще більшу.
Але правду сказати, коли читаєш «Нариси», то зовсім не можеш зрозумити, чого власне автор хоче, по якій державі тужить? Иноді йому аж ось як хочеться, щоб Кубань була обовязково самостійною, суверенною державою і с захопленням він доводить на числах, яка б це хороша була держава (ст. 36–39, 89 й ин.). Трохи з годом дуже гаряче, з патосом доводить, що Кубань треба було за всяку ціну приєднати до України; отже наче виходить, що Кубань не повинна бути самостійною. В третьому місці ганьбить козаків за те, що не створили «державного організму» на цілий Північний Кавказ, при чому визначає й територію будучої держави (в примітці до стор. 132: Кубань, Терек — очевидно з чеченцями, інгушами й осетинами, — Ставропольська й Чорноморська губерні). По четверете, досить сильно надає офіційним проводирям Кубані за те, що вони не згодилися підписати фантасмагоричного договору про утворення Доно-Кавказького Союзу в складі: Військ Донського, Кубанського, Терського й Астраханського, Союза Горців Північного Кавказу, Ставропольської й Чорноморської ґуберн., Сухумської й Закатальської округ (обі ці округи належать до Грузії) та частин Воронізької й Саратовської ґуб.; цей Доно-Кавказький Союз теж «мав проголосити себе, принаймні формально, суверенною федеративною державою» (стор. 187 і 188). Боїмося, що у кубанського «сучасного молодого покоління» від такого полі-
