що серед такої кількости ґрунтів і гасел кінець кінцем наше населення може розгубитися, заблудить і отетеревіє.
Ну, та оставимо по боці весь цей хитромудро накручений «комплекс», бо це б завело нас задалеко, а звернімося до головної точки, до національного українського ґрунту. Отже за автором виходить, що якби кубанські провідні політичні кола своєчасно викинули гасло: «визволяй український народ», то всі кубанці лавою посунули б битися «проти панування чужого, зайшлого російського люду, який і після революції хотів роспоряжатися всім, як і раніш, хіба тільки в инших формах» (стор. 130). Авторові самому робиться трохи ніяково від своїх слів і він хоче себе виправдити, кажучи в дужках, що, може, це є шовінізм, але й шовінізм у відповідних хвилях життя народнього буває потрібним».
Ми тієї думки, що це не є шовінізм, а щось гірше шовінізму — просто собі дурниця! І це нам доводить ніхто инший, як п. Сулятицький, який на сторінці 50 своїх «Нарисів» написав наступне:
«За цей час (з 1792 р. до 1917 р.) російський уряд досяг того, що українське населення краю загубило розуміння національної єдности Кубані з Україною. Велика Революція застала на Кубані етнографічну масу, добрий десяток тисяч російських «культур-трегерів», москвофільську козацьку (в той же час здебільшого «ура-козацьку»[1] інтеліґенцію та де-кілька десятків свідомих українських громадян, роспорошених по краю від Новоросійська до Ставропольщини, від Єльбруса до Кущовки (на 500 депутатів Краєвої Ради останніх було де-кілька душ)».
В примітці ж на стор. 111 п. Сулятицький пише про стан української справи вже з зими 1917 р. таке: «Свідомі кубанські українці в кождому сприяючому випадкові заявляли про своє існування, але їх було не багато, зосереджувалися вони в містах; з глибокою несвідомою українською стихією, що заливала кубанські станиці й села, широких і тісних звязків не мали… Орґанізацій українських партій не було; були лише окремі члени тієї чи иншої партії та співчуваючі… Робили (свідомі кубанські українці) спроби орґанізації мас шляхом З'їздів, але без успіху… Іногородні… не мали ніякої громадської орґанізації, уявлючи собою цілком аморфну масу, серед якої тільки почався орґанізаційний процес, та й провід таж перехопила численна російська демократія в свої руки» і т. д., і т. под… (розрядка скріз моя, Л. Б.).
Отже оцій національно глибоко несвідомій, аморфній масі тільки й треба було, на думку «історика», викинути національне гасло і маса, ця кинулася б і на большовиків і на єдинонєділимців, пішла б умирати за «ідею національного визволення українського народу», хоч раніш автор сам же пише, що «українське населення краю загубило (навіть) розуміння національної єдности Кубані з Україною». Логика просто убійча!
Щоби помогти нашому «історикові» злізти з позахмарної височіні на нашу бідну землю, наведемо знову ж порівнання з українського життя
- ↑ Між иншим, п. Сулятицькому дуже подобаються вирази «ура-козаки», «ура-козацька інтеліґенція» й т. под. Констатуємо, що ціж самі вирази дуже улюблені російськими большовиками й «єдинонеділимцями». Розгорніть першу книжку, написану авторами того або другого з цих таборів, де б згадувалося про кубанців, і побачите, з яким смаком вони вживають їх.
