(хоч французи й кажуть, що «comparaison n'est pas raison» — порівняння — не є доказ»). Беремо добу боротьби Центральної Ради з большовиками перед виходом з Київа на Житомир (січень 1918 р.). Отже біля року вже істнувала Центральна Рада; за цей час відбулося багато національних свят; здається, з найменшого села надходили запевнення відданости Раді й обіцянки збройно стати за неї; були виголошені вже всі чотири Універсали й проголошено свою українську незалежну державу; був свій, правда, ще не вдосконалений, не стрункий державний апарат; здається, багато було зроблено для розбудження національного почуття й в кождім разі було урочисто виголошене гасло — національне визволення українського народу, що, на думку «історика», повинно б магично ділати на маси. А проте… «з правительством отступила до Житомира невелика жменя війська (всього біля 2000 солдатів)», так пише П. Христюк. «Українські солдати в своїй масі обявили свій «нейтралітет» в війні, а селянство просто дивилося, що з того вийде. Центральна Рада «обіцяє багато» і большовики ще більше. Пізніші наступи Московських большовиків на Україну, — під час яких українське селянство змогло вже перевірити політику большовиків на ділі, розслоїлось на свої складові частини і вкрило Україну широкою, страшною хвилею повстань проти большовиків, — показали, що в цей час першого приходу Московських большовиків на Україну селянство іменно тільки придивлялося» (т. II, стор. 137). І виходить, що ні «магичних» гасел, ні пропаганди, ні авторитету національних установ не вистарчало, щоби підняти маси на боротьбу за ідею національного визволення. Треба було наглядної та кріпної большовицької чи денікинської науки, треба було порівняння свого ладу з чужим, своєї держави з окупацією, щоби розворушити ці маси до здвигнення на збройний чин, щоби вщепити їм ідею національного визволення. І для проходження курсу «наглядної науки», видається, мало було одного року, бо в нашому випадку курс ростягся на цілу низку років та ще й доси не закінчений. Національна свідомість дає можливість пройти цей курс за дуже коротенький час і про це теж свідчить українська практика. «Свідоміще національно українське трудове селянство та робітництво не мало положило крівавих жертв в цій війні України з Московщиною, відстоюючи право на своє вільне національне самоозначення» (Христюк, II, стор. 137).
Але де ж, звідки було взяти тієї української національної свідомости на Кубані, коли бачимо, що її й на Україні було замало? Розуміється, для нашого «історика» такого питання не істнує; йому хочеться, щоб цього питання не було, бо инакше не вільно йому було б поставити на біжучий рахунок кубанських козаків-українців зломисно вигадані ним провини. Для його буйних концепцій йому вистане, щоб була етноґрафична українська стихія, глибоко несвідома, аморфна, неорганізована, на яку, мабуть, треба було б, по рецепту Затонського, «сісти верхи».
Але всеж на Кубані огник української свідомости ніколи не погасав, і завжди, ще за часів царату, там (в Катеринодарі) були або нелеґальна українська громада, (членом її я був в 1894–1900 рр.), або українські гуртки молоді, просвіти, драматичні гуртки, бандуристи. І то не дивлячися на те, що, як справедливо на цей раз каже п. Сулятицький,
