зачих проводирів за одну дужку. Далі п. Денікин пише: « В Правительсттвѣ и Радѣ возобладали черноморцы… Казачество в цѣлом не было пока вовлечено в нашу распрю (с-т. в боротьбу між Кубанським Урядом і Добровольчою Армією). Сильний враг (большевики) был еще у порога Екатеринодара… Тѣм не менѣе, основнье линіи политики черноморской группы в дѣятельности Правительства Бича начали проявляться с полною опредѣленностью. Идея «Великой Украины», в которой Кубань займет положеніе «равнаго члена», проводилась пока еще теоретически: нѣмецкая оккупація и гетманскій режим служили охлаждающим началом. Черноморцы ждали возвращенія к власти Центральной Рады и Петлюры»[1].
Це коротенькі витяги з III-го тому «Нарисів» п. Денікина. А от з IV-го тому: «государственныя по внѣшнему своєму впечатлѣнію рѣчи Быча и «черноморцев» о «широком фронтѣ», о «союзѣ от Закавказья до Бѣлоруссіи» оказались только тактическим пріемом. Всего мѣсяцем раньше, когда Украина твердо блюла идею суверенности, Кубанскій атаман и Правительство «привѣтствовали его свѣтлость (пана гетмана) и правительство державы украинской» и писали им: буде на то воспослѣдует согласіе Вашей Свѣтлости, (мы рѣшили) поставить вопрос о заключеніи в ближайшее время соглашенія».. Но когда 1 ноября гетман об'явил грамоту о федераціи с Россіей и вскорѣ послѣ этого у Бѣлой Церкви зашевелился Петлюра, отношенія измѣнились: в кубанской политикѣ произошел крупный сдвиг, как раз обратный тому, который повернул Добровольчество в сторону единенія с Украиной. Кубанскіе самостійники строили «широкій фронт» не для этой цѣли. Это был фронт центробѣжных сил, на котором естественно Добровольческой Арміи мѣста не находилось». Отже так ці справи уявлються одному із невдалих героїв «Русской Смуты»[2].
- ↑ Ibidem, стор. 204.
- ↑ Генерал Денікин, т. IV, стор. 56. Користуюся нагодою, щоби тут спростувати де-які «неточности», яких допустився п. ґенерал. Оповідаючи про зібрання кубанських старшин в ст. Мечетинській (на Дону) 30. V. 1918 р., скликане Військовим Отаманом Філімоновим, п. Денікин пише, що після того «пізно вночі до мене прийшли цілком змішані Бич — голова Уряду і полк. Савицький — член Уряду по справах військових; вони заявили, що готові усунутися, як що їх діяльність визнається шкідливою, але просили їх захистити від самосуду, до якого Отаман підштовхує офіцерство» (т. III, стор. 139). Отже на цьому зібранні старшин я був присутнім разом з членом Ради Сверчковим, правда, не будучи на це зібрання закликаним і не дивлячися на те, що вартовому при дверях було наказано нікого з членів Ради й Уряду не пускати. Було гидко слухати довгу плаксиву промову п. Отамана, в якій той скаржився на Уряд і головно — на Раду за те, що, мовляв, одняли у нього його отаманські права. Зібрання закінчилося по сути мирно й, очевидно, на старшин не зробило великого вражіння, хоч п. Сверчков при виході і чув кинені одним із старшин слова: «повбивать би їх усіх!». Взагалі ж в цій черговій каверзі п. Філімонова нічого загрожуючого не було. Довідавшися про це зібрання, заступник голови Ради негайно скликав засідання Ради, на яке запрошено було мене й полк. Савицького. Рада, обурена провокаторством п. Філімонова, просила полк. Савицького зараз же повідомити Начальника Штабу генерала Романовського про можливість інцидентів, що можуть спричинитися до заворушень серед козацтва; полк. Савицький це й зробив. Отже у генерала Денікина ані я, ані полк. Савицький після того засідання не були і вже через це тільки не могли йому говорити того, про віщо він написав. Цю генеральську побрехеньку, розуміється, радо підхопив п. Сулятицький і вмістив до своєї «історії» (стор. 181–182).
