А ось другий «беззсторонній» спостережник, того, що діялося на Кубані, — бувший голова Донського Круга (Парламента), а нині редактор журналу «Казачій Путь» В. А. Харламов. В редакційній статті ч. 93 з дня 17 грудня 1926 р. читаємо наступне: «Идеи самостійности бьли и остаются совершенно чуждыми психологіи казачьих мас. Нам могут зказать: Кубань? Мы утверждаем, что и на Кубани казачьей самостійности не было. То, что за таковое многими ошибочно принимается, было украинское самостійное движеніе части казачье (черноморцы) — крестьянскаго населенія этой области. Это движеніе шло в общем руслѣ движенія «за Единую, Вольную, Независимую Украину — от Карпат аж до Кавказских гор». Казаки-черноморцы тянули и тянут не за самостоятельную Кубань, а за независимую Украину, автономной или федеративной частью которой явилась бы Кубань. Наоборот, значительная часть населенія Кубани, казаки-линейцы и другіе — стояли и стоят на россійской общегосударственной точкѣ зрѣнія также, как и Дон, Терек и др. Войска. Таким образом, небезызвестная кубанская самостійность не есть самостійность казачья, а украинская. Это не мѣшает строго различать и помнить»[1] — навчає п. Харламов п. Сулятицького, по вчительскі піднявши палець догори. Автор констатує далі, що питання про сімостійність українською еміґрацією перенесено за кордон і що тут воно стало навіть яскравішим, так би мовити, більш філігранним. А далі додає, що «неизмѣнными спутниками в этом украинско-емиґрантском сепаратистском движеніи являются попрежнему черноморско-кубанскіе казачьи самостійники (Л. Л. Быч, П. Л. Макаренко и др )».
Прочитаєш оцих, здається, зовсім «поважанних» авторів «единонеділимців», прочитаєш і не менш «поважанного» п. Сулятицького, та й кінці з кінцями не збереш, бо все у них «навпаки». Тільки і лишається махнути рукою та й знову таки за своє.. А махнути рукою слід ще й тому що, правду сказати, нас мало цікавить, як ці пани собі уявляють недавне минуле, та навіть що думають про майбутне.
Найбільше закидів Кубанському Урядові і при тому найгостріших автор «Нарисів» на протязі своєї книжки робить за неприєднання Кубані до України. Цього приєднання вимагає він навіть на самому початку революції 1917 р. коли ще саме поняття України, ані з точки погляду
- ↑ Розрядка скрізь автора статті, а не моя.
По-друге. Після демонстративного виходу 11-XI-1918 р. з Краєвої Ради (в Катеринодарі) представників Добрармії, при візиті до ген. Денікина Отамана, М. С. Рябовола і мене, ми ніби то просили його захисту. З цього приводу, Денікин чванькувато пише: «Итак во второй раз я спасал «Кубанское Народоправство» (т. IV, стор. 50–51). Просити його про якийсь захист у нас просто не було жадної потреби, бо для того мали досить своїх козаків і кулеметів, що й були весь час напоготові і про це якраз і згадує з обуренням п. Денікин. Відвідали ж його в цілях розвязати конфлікт, що тоді дуже загострився, а «сильный враг был еще у порога Екатеринодара». От так пишется «історія» не тільки мировими суддями, але і ґенералами, яким за всяку ціну хочеться вславитися «спасителями».
