З тою метою в літі 1917 р. (в серпні або у вересні) в Катеринодарі було скликано цілком довірочну нараду українців-козаків і іногородніх, в числі приближно 20 чоловік, нарівно козаків і некозаків; головував М. Ст. Рябовол. Нарада обговорювала питання про приєднання Кубані до України на федеративних підставах. Всіми голосами, за винятком одного (козака), цю пропозицію було відхилено, бо нарада визнала, що порушення цього питання в місцевих умовах є неможливим. Натомісць було ухвалено переводити на Військовій Раді, скликання якої в той час було заповіджено, принцип всеросійської федерації з тим, аби Кубань була в ній окремим штатом; по переведенні цієї постанови, нарада рекомендувала надалі стреміти до закріплення державности Кубані. Разом з тим нарада визнала, що козацтво являється державно-творчим елементом і тому слід підтримувати козачій програм (по термінології п. Сулятицького — «ура-козачий!») Цікаво, що найбільш горячими приклонниками цього козачого програму були не козаки, але українці іногородні[1].
Цей факт, сам по собі може й маленькій, дуже яскраво свідчить про ті обєктивні умови, які існували на Кубані тоді для питання про приєднання до України, бо не можна повірити, щоби свідомі українці (а закликані були лише «вірні» люде) з доброї волі не захотіли б бачити завершеною свою попередню національну працю. Отже ці умови були такими, що при тодішніх свободах, коли безбоязно можна було про все говорити і навіть можна було трохи не все робити, 19 свідомих українців визнають шкідливим для справи навіть широке, одверте поставлення цього питання. Наш автор «забув» і про цей факт і про ці обєктивні умови; натомісць він підставляє «підсвідоме почуття», як ґрунт і для утворення самостійного «державного орґанізму» і для приєднання до України, нездаючи собі справи з ріжниці в поняттях етноґрафичної маси і нації.
Як докір Кубанським провідникам, п. Сулятицький неоднократно показує на приклад Чорноморської ґубернії, кажучи, що населення її «з самого початку революції висловило свою думку щодо долі свого краю і послідовно трималося її», на доказ чого й покликається на резолюцію віча Новоросійських українців з дня 18 березня 1917 року, в якій першою точкою вимагається, щоби «Україна в межах поширення її людности отримала, як і другі нації, культурно-политичну автономію з окремою Думою або Соймом», а точка, друга каже: «вважаючи, що українська людність в Новоросійську не купка обєднаних ідеєю або професією людей і не колонія зайшлих в чужий край земляків, а є краєвий нарід, національна стихія, аборигени краю, Кубанці, віче ухвалює за, необхідне, щоб від української людности було введено в Комітет «Общественной Безопасности» не менше, як три представника (стор. 105–106).
Розберемося в цій резолюції, як далі й в инших документах, що торкаються Чорноморської ґубернії, щоб побачити, до якої міри безкритично ставиться наш «історик» до документів, з яких робить рішучі висновки.
- ↑ В цій нараді я участи не брав і не міг взяти, бо був ще тоді в Тифлисі. Про нараду передаю з слів п.п. К. Безкровного, Ів. Івасюка, С. Сьомака, які не памятають точно про день наради й не могли назвати всіх учасників. На жаль п. Сулятицький про цю нараду нічого не згадує в своїй «історії», хоч, здається, на ній і був.
