З наведеної резолюції видко, що її приймало не населення краю, а тільки віче новоросійських українців. Вже сам по собі Новоросійськ — не край, а тільки одно місто в краю; а потім — не відомо, оскільки ж українців в Новоросійську[1]. Що їх там зібралося на віче не багато, видно бодай з тої дуже скромної вимоги, яку вони поставили до Комітету «Общественной безопасности» — допустити їхніх трьох представників; беручи на увагу, що в подібних комітетах звичайно було по 50–60 членів (в Катеринодарському — біля 80), ясно, що ці 3 члени, якщо їх було допущено, не могли грати там якої будь видатної ролі, а тим паче не могли претендувати на значіння заступників цілого населення краю[2]. Більш серьозного значіння була резолюція з дня 30. VII. 1917 р. Зїзду українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської ґубернії, п. «д» якої, як що вірно передає п. Сулятицький, говорив «про приєднання Чорноморської губернії до України». Пригадується, що в резолюції цій було сказано про бажанність приєднання Чорноморської ґубернії до України, як що приєднається й Кубань; на жаль, не маємо тексту цієї резолюції, а тому й не можемо перевірити цього. На цім Зїзді брали участь і селяне Новоросійської округи, головно, бувші чорноморські козаки (шапсугський баталіон, примусово поселеній тут і розкозачений). «Пізніше, в осени, каже автор, коли, прибувши в Чорноморську ґуб. І. Л. Макаренко і Ф. А. Щербина запропонували було представникам населення губернії приєднатися до Кубані, то останні їм відповіли, що Чорноморська ґубернія радо це зробить, якщо Кубань приєднається до України» (стор. 106). Факт безумовно інтересний, як би він в дійсности був, а тож ні Ф. А. Щербина, ні І. Л. Макаренко в Чорноморську ґуб. не їздили з пропозицією приєднатися до Кубані і тому, розуміється не могли почути відповіді, яку наводить наш «історік!»[3].
- ↑ Переписом 1920 року на 49.521 мешканців Новоросійська–українців було зареєстровано — 127 (сто двадцать сім), але це був час терору. Перепис 1923 р. дав на 49055 мешканців вже 10275 українців (21%), великоросів 13773 або 23% «русских» 11062, инших націй — 13943; якщо всіх «русских» зачислити до українців (а це не можливо), той тоді б їх було лише 21337, с-т. біля 44%.
- ↑ В Катеринодарському Громадському Виконавчому Комітеті теж були представники Кубанської Національної Української Ради (Голова Ради — Т. О. Левітський і С. Ф. Манжула); був там і сам п. Сулятицький (правда, від мирового зїзду, а не від українців) і ще де-кілька українців, але ми не чули, щоби вони там порушували які будь питання в національній українській справі, а цей комітет, як каже п. Сулятицький, «спочатку зосереджував у своїх руках всю владу (стор. 75). Людности українського походження в Катеринодарі завсігди було не мало; за данними О. Коблянського, Катеринодар є найукраїнське місто в порівнанні з великими промисловими містами України з населенням більш ніж 100.000: по перепису 1923 р. із числа 144.327 мешканців в Катеринодарі записано українцями — 48037 (33%), великоросами — 40493, «русскими» — 29105; в Київі українців записано було тільки 14,3%, в Харкові — 21,3%, в Катеринославі 4,7% і в Одесі — 2,9%. Катеринодарські українці, мабуть, в 95% не козаки. Цікаво, що по виборах 1926 р. до Катеринодарської Мійської Ради («Горсовєта») члени її за національністю розподіляються так: великоросів — 92,4%, ріжних націй — 6%, а українців — 1,6%, при 33–44% українського населення. Очевидно, й тепер, при виборах представників, етнографичні українці дають перевагу великоросам перед свідомими українцями.
- ↑ І цей «факт», як і скликання в 1906 р. ген. Михайловим Військової Ради без дозволу Петербургу, п. Сулятицькому дуже легко було перевірити у Ф. А. Щербини при неодноразових з ним побаченнях.
