розчулення й захоплення п. Сулятицького цею «яскравою ілюстрацією». Але нас трохи охоложує п. «г» резолюції, яким проситься Генеральний Секретаріят Української Народньої Республики» взяти на увагу оцю резолюцію, не відмовити нам в допомозі і підтримці і дати нам фінансову й матеріяльну допомогу, яка буде потрібна»…
Єдиний в освіті випадок визнання української державности представниками «великодержавної» нації, і тому нікого не може здивувати розчулення й захоплення п. Сулятицького цею «яскравою ілюстрацією». Але нас трохи охолоджує п. «г» резолюції, яким проситься Генеральний Секретаріят Української Народньої Республики «взяти на увагу оцю резолюцію, не відмовити нам в допомозі і підтримці і дати нам фінансову й матеріяльну допомогу, яка буде потрібна»…
Чи не є це той самий випадок, коли замісць того, щоб «з мосту у воду», краще вже кинутися у обійми Української Народньої Республики та тим більш, що світила й де-яка надія на «фінансову й матеріяльну допомогу?» Розуміється, свідомі українці та, може, й де-які «інородці» щиросердо поділяли «велику думку об'єднання всього українського народу в одну цілу і міцну державу», але щоби до цієї думки прагнули росіяне, однаково чи ліві чи праві, тому може повірити тільки занадто: наївна людина, яка всяке слово бере на, віру, яка на базі тимчасових настроїв і випадкових резолюцій ставить многоповерхові політичні надбудови. Остільки не стійким, не витрівалим показався український патріотизм новоросійців, після урочистого проголошення ними свого приєднання до України, видко хоч би з того, що після перепису 1920 р. в Новоросійську начислено було 49.591 мешкаців, а з того українців — 127 (сто двадцять сім!), с.-т. 0,26%; але вже мійський перепис 1923 р. дав велике збільшення числа, українців, а саме — 10.275 (21%)[1]. Не свідчить про національну свідомість новоросійців і той факт, що до 1927 р. в Новоросійську не було ні однєї української школи, в той час як в сусідній Кубанській окрузі є всеж 149 початкових шкіл, 1 середня школа, педаґоґичний технікум, український відділ при педаґоґичному інституті (висока школа).
А проте знаємо, що тепер є в Новоросійську українці, що душею: й тілом відданні українській національній ідеї, але нам ясно, що серед несприятливих політичних умов і несвідомої української етноґрафичної маси вони не в силі що будь зробити, не в стані примусити нинішню: владу дати українському населенню міста бодай кілька шкіл на рідній мові.
Отже так сумно випадає справа з «яскравою ілюстрацією приєднання Чорноморської ґубернії до України.
- ↑ Див. О. Коблянський, стаття «Українці на Кубані», в журналі «Червоний Шлях», березень 1924 р., ч. 3, стор. 267. Між иншим, в містах Кубанщини перепис 1920 р. дав 6,5% українців, а перепис 1923 р. — 32,2%. В 1920 р. Кубань і Чорноморська ґубернія переживали добу терору, посиленого десантом Врангеля на Тамань і повстанням ген. Хвостікова на Півдні Кубанщини.
